Архімандрит Віктор (Коцаба): “Нівеляція поняття «церковний розкол» – ц ...

Архімандрит Віктор (Коцаба): “Нівеляція поняття «церковний розкол» – це один зі способів пом’якшити сприйняття цього гріха”

24/08/2015 728

Події, які зараз переживає Україна, ставлять безліч запитань перед багатьма суспільними інституціями, зокрема – перед Українською Православною Церквою. Зацікавленість українського соціуму церковними проблемами також стимулює шукати відповіді, які б доступно роз’яснили людям позицію Церкви.

В своєму інтерв’ю порталу “Про Церкву” голова адміністративного аппарату Київської Митрополії УПЦ архімандрит Віктор (Коцаба) дає роз’яснення стосовно природи церковного розколу, патріотизму в Церкві та багатьох інших аспектів.

– Отче Вікторе, хотілось би поговорити з Вами про духовні та канонічні аспекти церковного розколу. Сьогодні багато хто намагається нівелювати таке поняття, як «церковний розкол», називаючи це непорозумінням, політичними іграми, конфліктом інтересів і ще багато чим. Що, на Вашу думку, насправді лежить в основі церковного розколу? Чому сьогодні так важливо ставитись до цієї проблеми однозначно?

– Ще у 70-х роках Джордж Оруелл писав про те, що лексикон певною мірою визначає світогляд. Що це означає? Ті слова, які використовує людина, здатні впливати на те, як вона мислить. Більше того, важливо не тільки те, що сааме людина говорить, але і як вона розуміє те, про що сама каже. Поясню це на прикладі. Так, коли аборт називають перериванням вагітності, то зважитись на нього легше, ніж тоді, коли його називають вбивством. Спокійніше сказати, що «я говорив неправду», ніж «я брехав». Наче і більш м’яко звучить, та й по суті. Сьогодні, на жаль, ці «лексичні схованки» дуже популярні. Стосуються вони і проблеми розколу.

Що таке розкол з точки зору Церкви? Це страшний гріх, який не змивається навіть мученицькою кров’ю. Тобто, навіть якщо розкольник віддасть своє життя за свою віру, то він постраждає не за Христа, а за свої власні переконання. Розкол – це однозначно злочин проти Бога і Церкви. Той, хто його вчинив, ставить себе поза Тілом Христовим. І мені здається, що цей факт усвідомлюють багато з тих, хто знаходиться в розколі. Тому вони й шукають хоча б якогось виправдання самим собі. І нівеляція поняття «церковний розкол» –це один зі способів пом’якшити сприйняття цього гріха.

Більше того, коли ми з вами говоримо про однозначне тлумачення цього терміну як смертного гріха, то насправді проявляємо любов до тих людей – наших братів і сестер, хто зараз перебуває в розколі. Чому? Тому, що говоримо правду. Уявіть собі ситуацію, в якій лікар, знаючи, що людина хвора на рак, для того, щоб не образити її, діагностує в неї грип. Цим самим він не тільки порушує закон, але й стає частково винним у смерті цієї людини. Адже, встановивши помилковий діагноз, він фактично позбавив хворого шансів на виздоровлення. Я погоджуюсь, що твердження «розкол не змивається навіть мученицькою кров’ю» звучить жорстко. Проте, так само жорстко звучить і повідомлення про рак. Однак слід завжди пам’ятати, що це ще не вирок – це шанс на зцілення. Церква – це «врачебниця», тобто лікарня, і до всіх проблем вона підходить саме з цієї позиції.

Що ж до причин… Так, можна погодитись, що поняття «церковний розкол» може включати в себе сотні причин. І тут знайдеться місце і конфлікту інтересів, і політичним іграм, і непорозумінню, і ще багато чому. Однак, всі ці причини, на мою думку, другорядні. На першому місці завжди є гординя. А це, як ми знаємо, сатанінський гріх. Хтотакий гордець? Це людина, яка власні амбіції, власні інтереси та переконання ставить вище від усього. З цієї точки зору розкол – це гординя. При чому у випадку із розколом, який стався в Україні на початку 90-х, у цих амбіцій є конкретнее визначення – властолюбство.

– Нас сьогодні змушують забути розкол. Часто доводиться про ситуацію чути щось на кшталт: «Вчать любові і єдності, а самі порозумітись не можуть». Чи можна сказати, що вірні канонічної Церкви чинять не по-християнськи, не бажаючи «махнути рукою» на цю проблему?

– Навпаки, ми постійно наголошуємо на ній, не переводячи її в розряд дрібниць і неважливих речей, на кшталт «рано чи пізно все прийде в норму». Акцентуючи увагу на тому, що дана ситуація є ненормальною, ми намагаємось відкрити очі тим, хто перебуває в розколі. Чи ми їх любимо? Звичайно. Ми можемо і маємо ненавидіти тільки гріх, а не грішника. Тому до розкольників ми ставимося як до своїх братів, що перебувають нині поза межами Церкви. Кожного дня ми просимо Бога, щоб Він напоумив їх і повернув до Свого Тіла. На жаль, не всі розуміють, що розкол, як і єресь, це не розумова помилка, а завзятість, непохитність волі.

Тому ми не махаємо на проблему рукою, ми закликаємо вирішити її. Як? Шляхом повернення до огорожі Церковної.

– До речі, стосовно терміну «канонічність»: в соціальних мережах нещодавно виник шквал критики, мовляв, такого поняття не існує. Так що ж таке «канонічність»?

– Слово «канон» значить «правило». Таким чином, «канонічність» можна розуміти як «правильність», так і як «слідування правилам». Відповідно, кожен, хто порушує ті чи інші правила Церкви, втрачає разом з цим і канонічний статус. Я зараз маю на увазі не особисті гріхи окремої людини, а ті порушення, які стосуються певної спільноти, що претендує на церковний характер. Розкольники, називаючи себе «церквою», не розуміють головного –Церква є Тілом Христовим. І в Ній діють певні, чітко визначені закони, порушення яких призводить до духовної смерті. Разом з тим, слід пам’ятати, що канони не залежать від політичної ситуації чи якихось інших обставин. Це виключно правила внутрішнього життя Церкви. Відкидати їх– значить відкидати Саму Церкву.

– Представники так званого «Київського патріархату» не гребують спільною молитвою з духовенством РКЦ та УГКЦ. Останнім часом священиків УПЦ почали звинувачувати в тому, що вони хочуть себе якось виділити, тому відмовляються від спільних молитов з іншими конфесіями. Скажіть, чи виправдані дії духовенства УПЦ КП канонічно? Чи є в Церкві правила, які забороняють священникам спільно молитись з інославними чи розкольниками?

–Так. При чому, зауважте, незважаючи на такий собі релігійний синкретизм, тобто спільні молитви під час молебнів чи панахид, ті ж таки католики не служать разом із «Київським патріархатом» літургію. Тобто, найголовнішого, євхаристичного єднання між ними немає. Це прекрасно розуміють як католики, так і представники УПЦ КП. Насправді, така видимість єдності для Церкви не значить нічого.

Православні ж священики в цьому плані просто дотримуються послідовності. Так, одне з апостольских правил чітко вказує на те, що з розкольниками та єретиками молитися разом не можна. Чому? Тому, що цим самим ми ніби підтримуємо розкол або єресь, свідчимо цим людям, що, в принципі, все нормально. Але ж це не так! Тому, ми виключаємо спільну молитву з ними. Вкотре зауважу, ми молимося за них, молимося щоб Господь їх напоумив, тому що вони наші брати, але, на превеликий жаль, не можемо молитися разом з ними. Від цього болить наше серце, але так вчиняти заповідує нам Церква Христова.

– В своїх коментарях, представники УПЦ КП часто звинувачують нашу Церкву в недостатній патріотичності. Ви тривалий час зростали біля блаженної пам’яті митрополита Володимира (Сабодана), який більше 20-ти років був Предстоятелем УПЦ. Сьогодні Ви – голова адміністративного аппарату Київської Митрополії УПЦ, яку очолює Блаженніший митрополит Онуфрій. Як справи з патріотизмом в Церкві тоді і тепер?

– Як Блаженніший Митрополит Володимир вказував, так і Блаженніший Митрополит Онуфрій постійно вказує на те, що патріотизм – це не гучні заяви, а конкретні справи. І вони своїм життям яскраво свідчать про те, що значить бути справжнім патріотом. Нещодавно, в одному з інтерв’ю, Митрополит Онуфрій сказав, що патріот – це той, хто хоче блага своєму народові. А раз він хоче блага, то буде виконувати заповіді Господні, тому що за невиконання їх Господь наказує, як окремо взяту людину, так і цілий народ. Тому, патріот – це глибоковіруюча людина. І для мене особисто таким зразковим патріотом був Блаженнійший митрополит Володимир, і таким же патріотом є Блаженнійший митрополит Онуфрій.

Що ж стосується Церкви… Вже, напевне, тисячі разів на найвищому церковному рівні говорилося про те, що конкретно робить Українська Православна Церква для нашої країни. Це і тисячі тон гуманітарної допомоги, це і десятки мільйонів гривень, які були відправлені тим, хто постраждав внаслідок бойових дій на Сході, це і реабілітаційні центри, які відкрила та підтримує Церква, і дитячі будинки, та багато іншого. І це тільки основні напрямки діяльності Церкви в умовах війни, проте, чомусь, їх не прийнято помічати. Може тому, що ми не горлаємо про свій патріотизм, а смиренно робимо свою справу.

І ще одна річ, на яку звертається мало уваги. За останні 24 роки наша Церква збудувала тисячі храмів по всій Україні. Храмів величних, прекрасних, чудових. Невже це не патріотизм і не любов до своєї Батьківщини? До речі, часто буває так, що в наших віруючих людей, таких же українців, як решта, забирають храм, а громада за короткий час своїми власними силами будує новий! Хіба це не патріотизм?

Тому, перефразуючи профессора Преображенського, хочу сказати, що патріотизм – він в головах, а не на язиках. Любов до України має бути дієва. І там де є любов – нема місця ненависті. Патріот – це той, хто любить, а не той, хто ненавидить.

Джерело

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: