Містичні серіали як профанація християнських істин

Містичні серіали як профанація християнських істин

10/08/2015 1326

Майже півстоліття тому французький філософ Жан Бодрійяр вказав на те, що суспільство споживання надає більшого значення зображенню реальності, аніж їй самій. Ці слова стали пророчими для нового типу культури, який ми отримали в результаті. В час несмаку, кітчу та різноформатного глянцю серіальна індустрія займає одну з лідируючих позицій і штампує медійні образи та відповідні тренди з вражаючою швидкістю. Особливого успіху набуває продукція, що «підключає» глядача до світу таємничості, загадковості та містики. І все б нічого, однак подібні «вироби» настільки спотворюють Біблійні істини, міксуючи з ними які завгодно вірування та культи, що цілком реальні метафізичні речі не просто втрачають своє сакральне значення, але й транслюються як чергова фантазійна вигадка, яку «наївний» глядач «вживає» навіть з більшим задоволенням, аніж енну версію якоїсь банальної «love-story».

Свідомо чи ні, але це блискуче вдається творцям містичних серіалів, жанр яких справедливо вважається одним з найпопулярніших серед кіноманів. До прикладу, «Домініон» (2014 – …) – серіальний сіквел фільму Скотта Чарльза Стюарта «Легіон» (2010), що продовжує історію боротьби Неба і Землі, розв’язати яку на користь людей належить «спасителю людства» Алексу Лендону. Свого часу його врятував архангел Михаїл, не підтримавши наміру Бога знищити грішне людство за допомогою своїх посланців – нижчих ангелів, які вселялися в тіла людей і вбивали їм подібних. З того часу минуло 25 років і тепер «неомесія» проживає в колишньому Лас-Вегасі (Везі), де за укріпленими стінами перебуває більшість тих, кому вдалося вижити. Бог зник, і нижчі ангели на чолі з амбітним і гордовитим архангелом Гавриїлом оголосили останнім війну.

Як виявилося, дешева профанація і відверте богохульство, показані у згаданій вище «передісторії» серіалу, розгорнули в «Домініоні» нову антихристиянську теологію. Небесне воїнство, про яке в Євангелії сказано як про силу, що прославляє Бога («Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях благовоління!» (Лк. 2, 13-14)), зображене злою, потворною і агресивною силою, що несе смерть. Досконала краса, премудрість, істина Божа та вища гармонія, якими наділені Небесні духи, в серіалі знищені безслідно. Тепер це розпусне капище, пантеон божеств, що вибудовують свою ієрархію і тактику, керуючись жорстокістю, підступом та марнославством.

 Архангел Гавриїл – один із семи головних ангелів, Небесний провісник, якого Бог не раз делегував сповіщати Свої плани стосовно спасіння роду людського, – показаний тут як повсталий демон, що егоїстично прагне винищити рештки людства, якому ніяк не вибачить любов спільного батька Бога. Щодо образу його «єдинокровного» супротивника – Архангела Михаїла – безперечно, його інтерпретація значно лояльніша. Однак, реальний захисник віри, «вождь воїнства Господнього» зображений міфічним персонажем, який має слабкості не тільки у вигляді коханки Беккі, яку згодом вбиває: в минулому він безжально нищив людей, керуючись не стільки необхідністю виконання наказів Бога, скільки через те, що кров і жорстокість його «п’янили».

Домініон Алекс – благородний, сміливий, сильний, але абсолютно земний герой. За ним хочеться йти в бій, але не довірити зцілення своєї душі. Він вживає алкоголь і має стосунки з дочкою генерала Райзена Клер, яка зрештою вагітніє від нього, – ідеальний супергерой, але аж ніяк не Христос, якого ми називаємо Спасителем. Він борець за «зовнішню» свободу і нічого спільного з Істиною, яка робить вільною, немає. «Недисциплінований, свавільний, ексцентричний», – схоже, це найбільш бажані характеристики сучасного «Месії». На фоні політичних ігор постапокаліптичного світу Алекс виглядає найменш претензійним, однак своїм образом не особливо тягне навіть на «останню людину з чистим серцем», не те щоб на Визволителя Людства. Його єдиний зв’язок із Богом-Батьком – таємничі письмена на тілі. Провокує на певні роздуми й наступний серіал.

«Сонна Лощина» (2013–…) – детективно-містична серіальна драма за мотивами одного з текстів засновника американської новелістики Вашингтона Ірвінга («Легенда про Сонну Лощину», 1820). В новій кіно-версії легендарна історія про Вершника без голови, який у пошуках останньої ночами блукає на своєму коні Сонною Лощиною, переплітається з життям Ікабода Крейна – офіцера американської армії генерала Джорджа Вашингтона, який разом із самим вершником містичним чином потрапляє у ХХІ століття. Тепер спільно з офіцером поліції, афро-американкою Еббі Міллс, він має виконати своє призначення як «свідка Апокаліпсису» – побороти всесвітнє зло. Несподівано захоплюючий сюжет і такі ж шокуючі смислові «перевертні» Євангельських істин.

Найперше, це стосується біблійних пророцтв про кінець світу. Відомо, що Апокаліпсис чи Одкровення святого Іоанна Богослова – єдина пророча книга Нового Завіту, мета якої – зобразити майбутню боротьбу Церкви з силами зла, дати керівництво віруючим, як долати спокуси, та показати загибель ворогів Церкви і кінцеву перемогу Христа над злом. Однак, у «Сонній Лощині» від свідчення євангеліста Іоанна залишаються лише фрагменти, зібрані у зовсім іншу фентезійну картинку.

Біблійні цитати, яких у фільмі доволі багато, відчутно різняться від того, що написано в канонічному зразку християн. Однак, «пересічний» глядач не стане з’ясовувати, що Біблія Вашингтона, з якою герой опиняється в нашому часі, – англіканський варіант Святого Письма (утверджений ще англійським королем Яковом І), на якому присягав перший президент США, а на сьогодні – законна власність однієї з масонських лож Нью-Йорка. Він сприйматиме текст, доповнений апокрифами, історичними та юридичними даними, як ідентичний тому, що слугує матеріалом для недільних проповідей священників. А як щодо накладання на це витягів із Кодексу Чакоса (ранніх християнських гностичних текстів), «Гоетії» (однієї з найвідоміших середньовічних магічних книг) у поєднанні з містичною записною книгою Бенджаміна Франкліна чи «Втраченим раєм» англійського класика Джона Мільтона? Подібний мікс зводить Божественне одкровення до сюжетики звичайного фантастичного трилеру.

Те ж стосується виняткової місії «обраних» героїв, які не бояться кидати виклик самому дияволу (тут його уособлює міфічний демон Молох). У «Сонній Лощині» вони «свідки» Апокаліпсису, і саме їхня фінальна битва з силами темряви вирішить долю Світу на Страшному суді. Ім’я Бога, Який Єдиний визначатиме «переможців» і «переможених» земного життя тоді, взагалі відсутнє. Зате з’являється Генрі – Пожиратель гріхів, який «очищує» душу, «з’їдаючи» останні. Образ, який не просто спрощує те, на чому особливо акцентує православна духовна практика (гріх-каяття-прощення), але й замінює Бога – Єдиного Серцевідця, в Чиїх силах прощати гріхи, – на одного з демонів темряви (як з’ясовується згодом, Генрі – Вершник Війни і названий син Молоха). Такої ж жахливої казковості набувають символічні Чотири Вершники Апокаліпсису (вони все ще втілюють Смерть, Війну, Чуму та Голод), які в «Сонній Лощині» постають слугами Молоха. Думаю, така міфологізація має бути особливо сприятливою для тих, хто заперечує достовірність всього, що пророкує Євангеліє з приводу завершального етапу існування людства.

Щоправда, подекуди все виглядає вельми «привабливо» і навіть переконливо. Ікабод Крейн – глядач бачить перед собою красивого, галантного та сміливого джентльмена – прагне визволити з чистилища свою дружину Катріну, яку там утримує Молох, та бореться зі всесвітнім злом. Те, що герой називає своїми братами членів таємної масонської ложі, яка за сюжетом протистоїть демонам, а його кохана жінка відьма, – абсолютно «не бентежить», бо всі вони показані захисниками «добра». Незбагненно: диявольська сила, яку святі подвижники долали особливою аскезою, молитвою і силою Божого Імені, знаходить поборників серед тих, хто «просто» сильний, сміливий і має доступ до магічних знань.

Окремої уваги потребує міні-серіал Агнєшки Холланд «Дитина Розмарі» (2014) – оновлена версія свого часу культового фільму Романа Поланські (1968) та ще одна екранізація однойменного роману американського прозаїка Айрі Левіна (1967). Молода подружня пара американців приїздить до Парижу, де чоловік заплановано рік працюватиме в Сорбонні й завершить свою давно омріяну книгу. Його дружина Розмарі настільки відчайдушно прагне тільки дитини, у чому їй успішно допомагає сімейство Кастеветів – потомствених адептів сатанинського культу, який підшукує матір для народження Антихриста. «Несподіваний» успіх, бажаний достаток, омріяна вагітність. Все це ціною диявольських втручань у долю Вудхаусів та життя тих, хто стає цьому на заваді. Страшні підозри Розмарі, прагнення розірвати зв’язок з Романом та Мінні Кастевет і зрештою примирення (!!!) з тим, що ти – матір малюка-Антихриста. Фінальні сцени кінострічки дивним способом перекривають моторошне враження від кривавих жертвоприношень та реальних логотипних сатанинських символів, якими переповнений фільм, – залишається тільки замилування синьоокою дитиною і захоплення «мужністю» Розмарі, яка проявляє себе як «справжня» матір і людина, що прийняла невідворотність свого призначення.

Напружений сюжет, хороша гра акторів, продумані епізоди – так, але якби йшлося про екранізацію одного з архаїчних міфів, а не про страшну реальність, від якої нас щоразу застерігає Церква. Блудниця, яка за пророцтвами має народити Антихриста, в образі хороброї та рішучої Розмарі; диявол – справжній батько дитини – в образі харизматичного Романа Каставета чи Стівена Маркато… Те, що в кожної свідомої людини має викликати «захисну реакцію», призвичаює до «нормальності» всього, що веде незриму війну проти Бога. І очевидно, що епізод з дружиною Романа Поланські Шерон Тейт, яку після виходу його фільму вагітною звірськи вбили послідовники злочинної сатанинської діяльності маніяка Чарльза Менсона, вже давно забутий.

Міркування з приводу цього відверто антихристиянського серіалу в чомусь суголосні тому, що викликає спротив вже в реальному житті. Йдеться про нещодавній прецедент у Детройті, де було встановлено пам’ятник Сатані членами відповідної секти. Це мало б спричинити якусь непересічну реакцію громадськості, чи хоча б позбавити нас схвальних відгуків значної частини «європеїзованого» суспільства. Однак. Натомість – ілюзії з приводу чергової «культурної екзотики», «релігійного об’єкту», «необхідної альтернативи християнським «богам» чи вшанування «літературного персонажу», які часто закінчуються психіатричними клініками або відвідинами священників-екзорцистів, які православні християни знають як «вичитки». Це – РЕАЛЬНІСТЬ, страшна реальність, яка скалічила багато доль, згубила безліч душ і продовжує непомітно насаджувати міф про те, що Диявол – персоніфікована метафора абстрактного зла, а може, й новий визволитель людства.

Що стосується містичних екранізацій на мега-популярну сьогодні вампірську тематику, думаю, варто звернути увагу на 7-сезонний молодіжний тренд «Щоденники вампіра» (2009 – …). Благородний інфернальний герой Стефан Сальваторе і сучасна американська школярка Єлена Гілберт, яка вперто виборює своє право на щастя з вампіром з більш як 150-річною історією, а згодом з його звабливим братом Деймоном, пригоди з якими обертаються фатальними наслідками для героїні: вона сама стає вампіром. Очевидно, що фантазій Лізи Джейн Сміт – молодіжної письменниці, авторки книг про «надприродне та людське», за ідеями яких тривають зйомки згаданого фільму, – вистачить ще на декілька десятків серій про «заборонене» кохання. І серіал можна було б вважати тільки справою смаку, якби не відверта поетизація зла та його справжня диявольська сутність, прикрита ефектною «обгорткою».

Яскрава зовнішність, героїчні вчинки, небачені сміливість та сила – саме про такого бой-френда мріє кожна дівчинка-підліток, саме на місці красуні Єлени, за яку змагаються двоє вродливих демонічних хлопців, хоче бути кожна з них. І нехай – «вікове». Проте розмите уявлення про «добро-зло», «Бога-диявола» міцно вкорінюється у світосприйняття згодом вже дорослої людини. Багатьох це здивує, але не буває ні «доброго» зла, ні «білої» магії: якщо це не Бог, то однозначно тільки диявол, який у нашому житті веде цілком реальну боротьбу за душу кожної людини. І вистояти в ній можливо лише з молитвою, причастям та дотриманням вчення святої Христової Церкви. Жодні «чарівні еліксири», «надприродні здібності» чи «магія предків» не здатні зробити цього.

Про це варто пам’ятати, проглядаючи рейтингові релізи «Надприродного», «Грімма» чи «Американської історії жахів», бо перед монітором ти так чи інакше опиняєшся в ситуації впливу. В містичному «задзеркаллі», де стираються будь-які межі між абсолютною цінністю, святинею та профанним середовищем речевого світу, найлегше забути про Бога. Містичні серіали викривлюють уявлення про те, що немає жодних духовних «замінників», а ще вони притупляють відчуття трепету, благоговіння і шаноби до Того, Хто в будь-якій реальності та в будь-якому жанрі залишається Істинним – Єдиноначальним, Животворним та Всепереможним.

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: