Церква і держава: у пошуках моделі співіснування

Церква і держава: у пошуках моделі співіснування

12/12/2015 759
Співіснування Церкви і державної влади є одним з найцікавіших в церковній історії. На сьогодні так і не знайдено остаточної ідеальної моделі співпраці цих інституцій.

Перед тим, як заглиблюватись в подібну тематику, необхідно знайти конкретні вказівки у Святому Письмі, які б регламентували дослідження і розкриття цього питання. Ось, наприклад: «Якщо світ вас ненавидить, то знайте, що Мене раніше, ніж вас, він зненавидів. Бо якби ви були від світу (цього), то світ своїх любив би, а як ви не від світу цього, бо Я вибрав вас від світу, через те ненавидить вас світ. Коли Мене гнали, то й вас гнатимуть» (Ін. 15, 18-20); «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Мк. 12, 16).

Вищенаведені цитати особисто я бачу наступним чином. В Старому Завіті є згадка про те, що богообраний єврейський нарід не мав над собою правителя, – в цьому суспільстві панувала первісна Теократія. Теократія ця перебувала не в тому сенсі, як ми її сприймаємо зараз, коли влада знаходиться в руках релігійних діячів, подібно до ісламських країн і т.п. Єврейська Теократія унікальна тим, що вона була буквальною. Народом буквально керував Бог. Звичайно, були пророки, як свого роду посередники, однак Бог діяв серед людей безпосередньо, показував Свою велич і давав Своєму народові просту формулу: слухайтесь Мене і все буде добре, а якщо ні – зважайте на себе.

Але трапилась подія, яка, як на мене, є жахливою в своїй суті, - люди відмовились від влади Бога і захотіли мати над собою земного царя, «так, як в інших народів». Хто читав Старий Завіт, той пам’ятає, що Господь не одразу дав Своєму народові бажане і застерігав їх від можливих наслідків, однак, євреї так міцно взялись за думку про те, що над ними має панувати смертний, що Богові нічого не залишилось, як дати їм бажане. На моє глибоке переконання, отримання євреями свого першого царя стало не проявом Волі Божої, а швидше проявом Попущення Божого.

Щось подібне кожен з нас переживав неодноразово в своєму житті. Коли є якась конкретна річ, яку ти дуже сильно хочеш отримати, а Господь тобі її ніяк не посилає. І тут ти сам про себе починаєш розмірковувати, що якби ця річ в тебе була, ти би використав її на благо, і обурюєшся, чому Господь цього не розуміє! Починаєш молитись і просити про цю річ. І ось, трапляється виконання твого бажання. Ти отримав те, що хотів і тішиш себе думкою, що вчинив за словами євангелія «просіть і буде дано вам». Але через деякий час ця річ приносить тобі стільки проблем і негараздів, що приходить усвідомлення того, що Господь попустив тобі те, що ти просив, аби ти сам зрозумів, врешті-решт, що воно тобі непотрібне.

Господь немов каже до тебе: «Хочеш? Ну так візьми, отримай! Тільки потім не шкодуй…». Подібна ситуація трапилась і з євреями. Господь не нагородив їх земною владою, а попустив їм царів, аби вони усвідомили, що найкраще було тоді, коли ними керував Бог.

Так ось, повернімось до вищенаведених цитат з Євангелія. Спаситель не скасовує земної влади, однак попереджає свою Церкву про те, що її представники, хоч і будуть в цьому світі, але завжди відчуватимуть себе тут зайвими. Більше того, терпітимуть гоніння і поневіряння, але оскільки давним-давно Творець попустив Своєму народові земну владу, то члени Церкви, хочуть чи ні, повинні віддавати «кесарю кесареве», не забуваючи про те, що найперше потрібно віддавати Богові Боже.

В книзі, іменованій Церквою «Апостол», дуже часто зустрічаються сьогодні для багатьох абсурдні заклики першохристиянських вчителів, а саме: «моліться за владу, якою б вона не була», «всяка влада від Бога» і т.п.. Задумаймось на хвилинку, апостоли просять людей поважати владу, яку від самого початку була вороже налаштована до християнства! Християни повинні, навіть забов’язані були, молитись за Нерона, Діоклетіана, Траяна та всіх тих, хто нещадно їх переслідував, гонив, вбивав. Чому? Думаю, тому, що якщо і молились, то не обов’язково за окремих особистостей, а за владу в цілому. А навіть якщо і за вищезгаданих, то просили в молитвах про те, аби Господь врозумив, пом’якшив їхні серця або ж зробив так, щоби посередництвом тих чи інших обставин влада цих людей завершилась в скорому часі.

І, уявіть, їхні молитви діяли! Не минуло й трьохсот років (як сьогодні дріб’язково нам це здається), коли нарешті прийшов довгоочікуваний мир в християнське суспільство: Церква стає дозволеною, християн перестають гонити і здавалось би, в чому ще є потреба? Мир, благодать, злагода! Однак, ворог Спасіння людського не спить і навіть на такому, здавалось би, сприятливому грунті, влаштовує нові пастки, які потім будуть називати симфоніями, цезерепапізмами, папоцезаризмами і тому подібне. Вважаю доречним розкрити окремі моделі співіснування Церкви і державної влади, які відомі історії, аби зробити певні висновки.

Критика «двоголового» орла

В період існування Візантійської імперії державна влада і Церква співіснували в стані так званої симфонії, тобто взаємопроникнення в усіх сферах. Більше того, гербом Візантії стає двоголовий орел, що символізує собою світську і церковну владу на рівних правах. Однак, чи працював той двоголовий орел насправді? Чи, можливо, в цій парі чиясь голова все ж знаходилась вище?

г.Византии времен Палеологов (1).jpg


Перш ніж заглибитись в Візантійську симфонію, варто було би зупинитись на причинах прийняття імператором Костянтином християнства. Різні історики абсолютно по-різному висвітлюють це питання. Хоч я і не історик, але, аналізуючи всі «ЗА» і «ПРОТИ», дійшов до наступних висновків. Святий рівноапостольний імператор Костянтин Багрянородний легалізував християнство тому, що він, в першу чергу, був далекоглядним політиком. Залишмо на розсуд історії передання про те, що імператор схилився до християнства через те, що побачив уві сні знамення Хреста Господнього.

Бо якщо аналізувати подальше його життя, на що в нас наявні історичні факти, то ми зрозуміємо, що людина, яка прийняла хрещення лише в престарілому віці, яка закінчила своє життя в напіваріанстві, яка не зняла з себе титулу язичницьких імператорів «PONTIFEX MAXIMUS» (верховного жерця), навряд чи схилилась до християнства з якихось щирих мотивів. До речі, вищенаведені факти, як на мене, ставлять під сумнів достовірність передання про «видіння Костянтина»… хоча, все можливо.

Легалізація християнства відбувається тому, що ця релігія поширюється серед народу і стає свіжим ковтком повітря для усіх людей. Натомість язичництво відживає себе, залишаючись швидше традицією, все більш аморальною і несприйнятливою. Імператор чудово розумів, на що необхідно робити ставку, і очевидно, що якби християнство було б на слабких позиціях, ніхто б на нього не звернув уваги і все залишилось би так, як і було. Церква розросталась дуже швидко, вміщаючи в Собі людей, серед яких багато хто зрікся язичництва. А для правителів усіх часів люди завжди були ресурсом у виконанні своїх планів. І, звісна річ, отримати прихильність такої маси людей можна було лише зробивши для них щось дійсно важливе, наприклад, дозволити їм вільно сповідувати свою віру.

Дарма сьогодні хтось думає, що до 313 року Церква була нечисельною купкою єдиновірних людей. Християнство насправді мало величезний вплив не лише серед простих людей, але і серед придворних чинів. Той факт, що імператор Юліан Відступник (котрий панував незадовго після смерті Костянтина Великого), намагався реанімувати язичницький культ, але в нього нічого не вийшло, є прямим підтвердженням стійкості позицій християнства. Державній владі Візантійської імперії нічого не залишалось як лиш інтегруватись в Церкву і утворити звеличену багатьма симфонію.

Однак, коли було впроваджено помазування імператора на царство і вінчання його християнським єпископом, стало зрозуміло, що модель симфонії абсолютно не нова, а лиш видозмінена. Багато чого з того, що було притаманно Візантійським імператорам дуже чітко знаходило своє коріння в язичництві, якого імперія зреклась. Культ імператора хоч і був понижений (його вже не робили одним з божків пантеону), але поняття «помазаник Божий» в багатьох вселяло не менше благоговіння, ніж це було при язичництві, коли імператора іменували «богом».

А що ж потім робили ці «помазаники» з Церквою? Чи виправдовує себе оспівана багатьма модель симфонії? Чи справді «православний» імператор був гарантом прав віруючих? Відповіді на все це ми можемо знайти в історії Церкви. І, на превеликий жаль, багатьом прихильникам православної монархії і Візантійської симфонії світської влади і Церкви доведеться змиритись з тим, що подібна модель була багато в чому шкідливою, а «двоголовий орел» не працював, тому що голови його дивились в різні сторони. Вже від початку існування симфонії імператори нахабно втручаються в церковне життя, і дуже часто не лише заради користі Церкви і суспільства.

Достеменно відомий той факт, що імператори скликали, уявіть собі, Церковні собори, зокрема і Вселенські. Також ряд «православних» Візантійських правителів винні в гоніннях на Церкву, наприклад, відомий усім період іконоборництва. Закономірним також було відпадіння імператорів в єресі. Часто Візантійські імператори брутально втручались в адміністративно-управлінські справи Церкви, іноді навіть поставляючи необхідних собі людей єпископами тих чи інших єпархій.

Між іншим, відомі історії наступні спроби формування церковно-державних відносин у форматі симфонії не були оригінальними. Все повторювалось раз за разом. В усьому Візантійську модель симфонії намагалась копіювати Російська імперія, однак це призводило лише до різного роду утисків Церкви з боку світської влади та використання Її як одного з ресурсів задля втілення своїх, часто меркантильних, інтересів. До всього іншого додалась ще й секуляризація церковного майна, духовенство часто гонили за «нелояльність» до чинної влади.

Про користь симфонії говорити немає сенсу, оскільки шкода від подібного формату співпраці, як на мене, була набагато більшою. Єдине, що можна сказати за Візантійський період, так це те, що модель симфонії багато в чому стримала поширення єресей та на державному рівні закріпила Православне віровчення. Також державний омофор, як би там не було, багато в чому сприяв розвитку Церкви. Але тут же ловлю себе на думці, – хіба Церква не розвивалась би, навіть будучи не підтриманою державною владою?

Безславний кінець Візантії є яскравим прикладом того, що поєднувати непоєднуване немає жодного сенсу, більше того – небезпечно. Флорентійська унія, яка включала в себе підпорядкування Вселенського престолу Римському, була примхою і ініціативою того-таки православного «помазаника», який заради власних інтересів змусив усю Церкву зректись своєї одвічної істини. Очевидно, «двоголовий орел» мутував, і одна з його голів почала рости вгору, в той час коли друга – залишалась на своєму місці.

Нинішній плачевний стан Константинопольського патріархату теж є одним з підтверджень того, що поєднувати вічне і тимчасове, – гратись з вогнем, який, рано чи пізно, якщо не попече, то спалить.

Чи є необхідність в симфонії Церкви і світської влади сьогодні?

Сучасний світ зі своїми «цінностями» настільки віддалений від Євангелія, що Візантійська система співіснування Церкви і світської влади не лише не потрібна, а просто не можлива. Участь нинішніх правителів в «закулісних» іграх унеможливлює всецілу довіру Церкви до світської влади, а моральний стан багатьох з них є настільки суперечливим християнським ідеалам, що всяка спроба відновлення Візантійської системи перетвориться на пародію.

Церква, як завжди, залишається чужою цьому світові, а нам, християнам, варто пам’ятати, що Царство Христове «не від світу цього». Тому намагання збудувати його тут є утопічним. «Віддавайте кесарю – кесареве, а Богові – Боже», промовив Христос. Але сказано було це не лише на той історичний період, сучасником якого був наш Спаситель, але й на усі віки. Всяка влада від Бога, але й уся вона дається нам або як попущення, або як заохочення. Що ж до того, що робити нам, християнам, то і на це є відповіді у Святому Письмі, кілька з них наведено вище. Варто також не забувати про основне прагнення християн, – ним є вічне Царство Боже, якому, на відміну від всіх царств земних, не буде кінця.

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: