Тупик міжконфесійного діалогу: що далі?

Тупик міжконфесійного діалогу: що далі?

18/09/2015 635

Немає більше жодного сенсу говорити завуальовано чи метафорично – міжконфесійний діалог між трьома українськими православними конфесіями зірваний остаточно. Перемовини, яких майже не було, зайшли в глухий тупик, причиною якого є доволі неадекватна поведінка однієї зі сторін – Київського патріархату. Всі події в сфері міжцерковних відносин, які відбулись цього року, свідчать про те, що саме УПЦ КП робить все можливе для того, аби церковний мир в Україні так і не настав.

В підтвердження вище наведеного, хотілось би провести аналітичний зріз тих подій, які відбувались цьогоріч в стосунках Київського патріархату з УПЦ, з УАПЦ та з  усім православним світом.

Київський патріархат і УПЦ

Напевно, найбільше можна було б розповісти про цьогорічні стосунки УПЦ КП та УПЦ, так як кількість негативних подій, які трапились у відносинах цих двох конфесій в 2014-2015 роках перевищує всі попередні 23 роки співіснування. Останній раз хвиля подібної агресії УПЦ КП проти УПЦ спостерігалась лише в 1992-му, коли власне відбувся розкол Церкви.

Якщо сказати коротко, тоді варто буде відмітити наступні моменти: захоплення храмів, наклепи та інформаційні провокації. Як свідчить статистика, за 2014-2015 рік прихильниками Київського патріархату було захоплено 30 храмів УПЦ. Більшість подій мали рейдерський характер та супроводжувались силовим втручанням людей у балаклавах, які позиціонували себе, як представники окремих політичних організацій.

Звичною також є ситуація з поширенням неправдивої, а подекуди й наклепницької інформації проти УПЦ з середовища УПЦ КП. До подібних дій вдаються не лише офіційні представники Київського патріархату, а і прості люди, іноді – так звані «тролі», заангажовані журналісти та подекуди навіть політики. Відтак, спостерігаючи за інформаційним полем в УПЦ КП, можна впевнено сказати: останній рік в їхньому середовищі фактично присвячений «проблемам» в УПЦ.

Від офіційного речника до простого блогера – всі шукають інформаційний привід для того, аби вчергове «показати», як вони кажуть, «справжнє обличчя» УПЦ. Відтак, регулярно з’являються міфи про те, що в УПЦ не роблять того-то, говорять те-то, підтримують тих-то і т.п. Немає сенсу сьогодні згадувати окремі випадки наклепів та перекручувань інформації про УПЦ, оскільки це прекрасно відомо широкому загалу. Головним є те, що люди часто вдаються до брехні заради того, аби досягти власного результату – тобто агресії проти канонічної Церкви.

Можна припустити, що це відбувається ще й тому, що в Київському патріархаті мали зовсім інші розрахунки стосовно того, якою буде кількість парафій УПЦ, які б перейшли під їхній патронат. На початку 2014, після революційних подій на Майдані Незалежності у Києві, в УПЦ КП заговорили про так зване «об’єднання знизу», на яке вочевидь ставилась основна ставка. В «Київському патріархаті» відверто очікували безпрецедентної за кількістю міграції парафій УПЦ під свій контроль.

Однак, 30 парафій з 12 000 за майже 2 роки – це мізерний «здобуток», який не складає навіть 1 відсотка від загальної кількості. Більше того, в кількох населених пунктах, де було захоплено храми УПЦ, громади канонічної Церкви вже почали або й завершують будівництво нових культових споруд. Тому шлях інформаційної війни проти УПЦ Київський патріархат, скоріш за все, обрав саме у зв’язку з цією стратегічною поразкою.

Найбільш прикрим є те, що всі ці події відбуваються переважно з мовчазної згоди керівництва УПЦ КП. Предстоятель Київського патріархату Філарет (Денисенко), засудивши на одному з Синодів подібні дії, фактично «вмив руки», знявши з себе будь-яку відповідальність за вчинки своїх вірних. Відчутно, що в УПЦ КП неохоче говорять стосовно цих подій, а коли вже, так би мовити, нікуди діватись, то кажуть, що це – добровільне рішення громади. Однак «добровільність» ця є доволі суперечливою, якщо враховувати те, що в переважній більшості випадків громади змінювали свою конфесійну приналежність не абсолютною більшістю, а іноді навіть і меншістю голосів.

Та це і зрозуміло, що виправдовуватись за подібне даремно, оскільки важко вкласти в рамки логіки і адекватності виламування храмових дверей, зрізування замків посеред ночі, напади на віруючих та священиків УПЦ, видворення духовенства та їхніх родин з житлових будинків.

Все, що відбувається у стосунках УПЦ КП та УПЦ, далеко не до лиця першим, що вони і самі розуміють. Однак, локомотив ненависті проти УПЦ, який активно розганяли в Київському патріархаті попередні роки, став майже некерованим. Тому, верхівка УПЦ КП може лиш спостерігати за своїм «дітищем», іноді відмежовуючись від тих чи інших подій.

Київський патріархат і УАПЦ

Зовсім іншими є стосунки УПЦ КП і УАПЦ. Всіма силами перші намагаються показати свою зневагу до останніх. Зрозуміло, що в Київському патріархаті УАПЦ навіть не вважають хоч якось «конкурентоспроможною». Про це яскраво засвідчила спроба так званого «об’єднання», яке в задумі мало стати «приєднанням».

Однак, в керівництві УАПЦ, проявивши характер, відмовились від подібного перебігу подій, зрозумівши, що «об’єднання», якщо буде реалізоване, стане авантюрою однієї особи, яка просто таки марить когось з собою «об’єднати». Що б і хто не казав в УПЦ КП, умови, які було запропоновано ними представникам УАПЦ, були принизливими і не схожими на миролюбні ініціативи з метою подолання церковної кризи в Україні.

З усього «пакету пропозицій», які в Київському патріархаті запропонували УАПЦ, стало очевидно, що перші роблять останнім послугу, приймаючи їх до себе. У висновку це підтвердилось коментарями представників УПЦ КП, стосовно відмови УАПЦ від подальших перемовин. Стандартні «жовчні» звинувачення на адресу УАПЦ у «зраді» та «службі Москві» фактично показали справжність намірів та «щирість» представників Київського патріархату.

Масла у вогонь підливає також конфлікт УПЦ КП і УАПЦ на Закарпатті. Там нещодавній єпископ УПЦ КП, а тепер УАПЦ – Кирило, відкрито конфліктує з його наступником на кафедрі. Між іншим, про цей конфлікт в Київському патріархаті теж майже не згадують. Після спроби першим захопити храм, який знаходиться в юрисдикції останнього, на офіційному сайті Закарпатської єпархії УПЦ КП про подію з’явилась замітка, обставлена «смайликами».

З впевненістю можна сказати, що стосунки УПЦ КП та УАПЦ зіпсовані остаточно. І хоч багато в чому вони схожі, – адже насправді «Київський патріархат» багато в чому є калькою з УАПЦ, – в обох цих конфесіях обрали абсолютно різні шляхи, які зійдуться явно не в найближчому часі.

Київський патріархат і православний світ

Доволі цікаво розгортались цьогоріч стосунки УПЦ КП з представниками інших Помісних Православних Церков, а по факту – з Константинопольським Патріархатом. За нетривалий період було створено «картинку», де Вселенський патріарх ставиться зі співчуттям до УПЦ КП та її очільника, ледь не даючи їм визнання і євхаристичне співпричастя зі своєю кафедрою. В «автокефальній» УПЦ КП «незалежний» ні від кого Філарет шанобливо іменує Константинопольський Патріархат Церквою-матір’ю, просячи втрутитись в «свавілля церковної Москви» на території України.

На мить дружба Фанара і Київського патріархату здалась справжньою, особливо тоді, коли збоку перших в Україну зачастили архієреї УПЦ в США і Канаді, які знаходяться в лоні Константинопольського Патріархату. Складалось враження, що Філарет знайшов собі лобістів в світі канонічного Православ’я, які допоможуть УПЦ КП вийти з ізоляції.

Однак, потрібно дуже добре знати греків, щоб зрозуміти наскільки вони вміють дипломатично та виважено підходити до справ. Те, що Фанар виділив для збирання інформації стосовно ситуації в Україні двох чоловік, які не мають в Константинопольському Патріархаті особливої ваги, ще не значить, що Патріарх Варфоломій зібрався визнати УПЦ КП. Надто вже великий ризик внести розбрат в Церкві Христовій, а особливо – перед Всеправославним соборм 2016 року, який є принциповим для проведення саме з ініціативи Константинопольського Патріархату.

Тому, розвідавши ситуацію в Україні, Фанар фактично відмежувався від УПЦ КП, а Предстоятелі Православних Помісних Церков світу один за одним почали засуджувати розкол, висловлюючи цілковиту підтримку канонічній УПЦ та особисто Блаженнішому Митрополиту Онуфрію.

Потрібно розуміти, чому факт підтримки православного світу на адресу УПЦ є важливим. Значна частина Помісних Церков знаходиться в орбіті впливу Константинопольського Патріархату і без ініціативи останніх мало хто б наважився відкрито, врешті-решт, назвати речі своїми іменами: розкол - розколом, Філарета - заблудлим і т.п.

Дивною в усій цій ситуації є позиція УПЦ КП. Отримуючи яскраву характеристику від представників інших Помісних Православних Церков, в УПЦ КП почали активно «огризатись», розповсюджуючи чутки про всесвітню змову проти Київського патріархату, де головує Кремль, який «купує» патріархів за архієрейські облачення. Заяви представників Помісних Церков в УПЦ КП називають «джинсою», а про тих, хто висловлювався проти «Київського патріархату» розповідають неймовірні історії, де згадується і нелегітимність, і схильність до підкупу, і ще багато чого.

Відтак, стає очевидним, що показова «дружба» Київського патріархату і Константинополя – не більш, ніж ілюзія. Та і кому потрібно у Вселенській Патріархії брати під своє крило рейдерів та порушників прав віруючих?

Що далі?

Зірвався план по масовому відчуженню парафій УПЦ, «прогоріли» на об’єднанні з УАПЦ, «кинули» греки… Отримавши по факту такі неприйнятні результати, в Київському патріархаті вочевидь ще до кінця не зрозуміли, що реальність, яка їх оточує, є абсолютно не такою, якою б її хотіли бачити вони. Після всіх цих подій в УПЦ КП продовжують наголошувати, що вони є легітимними, а якесь там визнання їм, по великому рахунку, і не потрібне зовсім, оскільки їх визнав український народ.

Цікаво, чи можна було б якось по-іншому підійти до наявних проблем? І чи справді в УПЦ КП прагнуть до встановлення церковного миру в Україні? Враховуючи описані вище факти, відповідь на останнє запитання буде негативною. Що стосується першого, – вихід таки справді є.

Як можна бачити, міжконфесійний мир, – для початку будемо говорити про такий варіант, оскільки про «єдину помісну» вести мову, враховуючи сучасні реалії, просто не серйозно, – справа трьох: УПЦ, УАПЦ та УПЦ КП.

В УПЦ завжди готові до виваженого і адекватного діалогу, яким справді можна було би досягти бажаного результату. Представники Української Православної Церкви не захоплюють храмів УПЦ КП і УАПЦ, не виганяють священиків цих конфесій з домівок, не б’ють їхніх парафіян. Робота в інформаційній сфері сьогодні спрямована переважно на захист прав віруючих та власних інтересів Церкви, які сьогодні активно порушуються.

УАПЦ сьогодні зайнята своїм відродженням, тому увагу там можуть привернути лише внутрішні з’ясування стосунків, які, зрештою, лишаються їхньою особистою справою. В цій церкві також неодноразово заявляли про кроки назустріч тим, хто цього хотітиме, але зі збереженням їхніх особистих позицій.

Чомусь лише в УПЦ КП до всіх є діло. Фанатична ідея про об’єднання всіх православних українців під патронатом цієї конфесії виливається в ті негативні вчинки, які фактично перекреслюють усі сподівання на міжконфесійний мир. Сьогодні мета УПЦ КП  немовби виправдовує будь-яке беззаконня, а діалогу на рівних там просто не хочуть.

Чи довго може протриматись подібне? В людей, які чудово усвідомлюють наслідки подібних конфліктів, є розуміння того, що в ситуації, коли країна знаходиться в стані гібридної війни, ще один конфлікт, тим більше на релігійному підґрунті, може стати точкою відліку до серйозних подій, які принесуть непоправну шкоду Україні. Однак, консолідація зусиль могла би піти тільки на користь.

Що потрібно зробити? Це запитання, в першу чергу стосується УПЦ КП. Треба навчитись жити своїм життям, проповідувати, місіонерствувати, коротше кажучи – займатись тим, до чого Церква покликана. Також необхідно накласти мораторій на захоплення храмів та прийняття в своє лоно священиків-перебіжчиків, припинити інформаційні війни та поширення наклепів. Як то кажуть – грати за правилами.

Вищим пілотажем було би принести вибачення за вже завдану шкоду та не приймати під свій омофор храмів, які було захоплено силою, як це було зроблено представниками УПЦ на території Донбасу, де в силу відомих усім причин, храми УПЦ КП спорожніли.

Чи можуть три православних конфесії жити в межах однієї держави, не втручаючись у справи одне одного? Можуть! Можуть і повинні! Є відоме усім поняття «круглий стіл». Суть його полягає в тому, що сторони ведуть перемовини на рівних заради досягнення вигідного усім результату. Якщо ж якась зі сторін шукає лише власної користі для вдоволення своїх недалекоглядних і меркантильних інтересів, тоді усім навколо потрібно зробити висновки щодо того, хто ж насправді не бажає релігійного миру і створення в майбутньому єдиної Помісної Православної Церкви.

Редакція порталу “Про Церкву”

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: