Хто і для чого створює в УПЦ «змагання між Предстоятелями»?

Хто і для чого створює в УПЦ «змагання між Предстоятелями»?

27/01/2016 1717

З тих пір, як із життя пішов Блаженніший Митрополит Володимир, а новим Предстоятелем УПЦ було обрано Митрополита Онуфрія, в церковному середовищі не вщухає своєрідне «змагання між Предстоятелями». Триває воно вже не перший рік, однак носить очевидно штучний характер.

Покійного та чинного Предстоятелів УПЦ порівнюють в усьому: в поведінці, ораторстві, демократичності, консервативності, відкритості і т.п. Особливо гостро обговорюються питання, на кшталт «хто більший патріот?», або «хто більше зробив для об’єднання церков в Україні?»

«Митрополит Володимир так ніколи не сказав би», «Митрополит Онуфрій – консерватор. Раніше такого не було», «Митрополит Володимир – патріот, а Митрополит Онуфрій – ні», «Митрополит Володимир робив усе для об’єднання церков в Україні, а Митрополит Онуфрій зупинив будь-який діалог у цьому напрямку» і т.п. Щось подібне досить часто можна зустріти в медіа-сфері, соціальних мережах, на шпальтах газет і навіть у повсякденних розмовах.

Період звикання

Варто зауважити, що подібні розмови спровоковані кількома чинниками. Не останній із них полягає в тому, що Українська Православна Церква, як де-факто незалежна одиниця, більше 20-ти років прожила в епоху лише одного Предстоятеля – Митрополита Володимира. До того в УПЦ не знали іншого Предстоятеля, а відтак – не мали, з ким порівняти.

Блаженніший Володимир зайняв престол Київських Митрополитів у надзвичайно складний час, коли в Україні з новою силою розгорілося вогнище церковного розколу. Як описують ті, хто пам’ятає перші місяці предстоятельства Митрополита Володимира, він далеко не одразу був сприйнятий суспільством та світською владою. Президент не хотів в очі бачити Предстоятеля багатотисячної православної пастви! І лише прості православні українці прийняли Митрополита Володимира з усією щирістю своїх сердець.

Цікаво те, що час, коли Митрополит Володимир зайняв Київську кафедру, один в один схожий до тих днів, коли Предстоятелем став Митрополит Онуфрій. Суспільство розбурхане, в державі – економічні та політичні негаразди, загострення міжконфесійного конфлікту. Та минув певний період і спочилого Митрополита полюбили. До нього почали виявляти повагу, з ним почали рахуватися. Невже хтось уважає, що це все сталось одразу?

Однозначно, період предстоятельства Митрополита Володимира був по-своєму унікальним для українського Православ’я. Було безліч позитивних і пам’ятних моментів, про які і досі приємно згадувати. Митрополит Володимир заслужив в Україні пошану, як батько, як людина, на яку покладалися серйозні надії і сподівання.

Але, якщо відкинути особисті якості Митрополита Володимира і поглянути на той час із іншого ракурсу, – що сталося? Люди звикли. Звикли, що все ось так, як воно є, а інакше бути не може. Звикли, що є такий от Предстоятель УПЦ. Та час минув і Митрополита Володимира не стало.

Предстоятелем УПЦ став Митрополит Онуфрій. І ясна річ, що до нового Предстоятеля потрібно звикати, так само, як тоді звикали до Митрополита Володимира. Та і для нової людини потрібен час для адаптації. Хоча треба сказати, що Митрополит Онуфрій так само щиро і з радістю був сприйнятий простими православними українцями, як у свій час – Митрополит Володимир. І скільки би хто не заперечував – це правда.

Мине ще певний період часу, коли більшість із тих, хто сьогодні ставиться до митрополита Онуфрія з пересторогою, зрозуміє всю хибність і надуманість своїх відчуттів. Прийде усвідомлення того, що лише емоції заважали тверезо мислити в цьому напрямі.

Мало хто помічає, але епоха Митрополита Володимира плавно перетекла в епоху Митрополита Онуфрія. Нинішній Предстоятель є гармонійним продовженням свого попередника. Думається, що не дарма Митрополит Володимир бачив своїм наступником саме Митрополита Онуфрія – людину, яку він знав набагато раніше, ніж тих, хто сьогодні називає себе послідовниками його ідей. Це свідчить про те, що Митрополит Володимир довіряв Митрополиту Онуфрію, знаючи, що саме ця людина гідна продовжити його справу.

Співставляючи однакове

В Українській Православній Церкві хтось хоче створити конкуренцію – це очевидно. Конкуренцію між Предстоятелями, їхніми командами, напрямками роботи і т. ін. Та, згадуючи події минулих років, задаймося запитанням: а що ми порівнюємо?

Найгострішими питаннями, на основі яких сьогодні створюється недобросовісна спекуляція, є міжконфесійний діалог УПЦ із неканонічними церквами в Україні та так звана українізація (як би дивно це не звучало) Української Православної Церкви.

Часто зараз згадують про те, що Митрополит Володимир, свого часу робив кроки в напрямку об'єднання українських церков і утворення автокефалії. Натомість Митрополит Онуфрій робить навпаки, «розпалюючи» міжконфесійний конфлікт, тощо.

Я не згоден ні з першим, ні з другим твердженням. Чому? Та тому, що я вважаю, що якби було бажання створити єдину помісну Церкву спільно з УПЦ КП і УАПЦ, то за 20 з лишком років для цього знайшлися б і можливості, і сили. Але, оскільки цього не сталося, виходить – не було бажання! Про так зване об'єднання говорилося багато разів, засідали якісь там комісії і т.п. Та де результати цих засідань? Де результати домовленостей?

Думається, що саме вагомі і об'єктивні причини призвели до того, що ті засідання були цілковито безплідними, а пізніше – взагалі перестали відбуватись, як такі. І всі ми чудово знаємо причину! Блаженніший Митрополит Володимир ніколи в житті не пішов би на те, що йому пропонувалось опонентами! А пропозиція там була одна, якою вона є і тепер – «Порвіть стосунки з усім Православним світом! Об'єднайтеся з нами, а потім ми їм всім покажемо, які ми всемогутні, і одразу вимагатимемо автокефалію». Є ще купа інших об'єктивних причин, через які Митрополит Володимир не зробив того, до чого сьогодні схиляють УПЦ, тільки тепер – силою і ультиматумами.

Що робить тепер у цьому плані Митрополит Онуфрій? Він виходить із ситуації. З ким і про які об'єднання можна тепер говорити, коли на Церкву виливаються мегатонни бруду, змішані з постійною агресією проти УПЦ? Як ви бачите діалог про об'єднання, коли храми УПЦ віроломно захоплюються, а віряни страждають через недотримання їхніх елементарних конституційних прав?

Що робив би в теперішній ситуації Митрополит Володимир? Так не треба далеко ходити. Є 90-ті роки, «радість» яких він повною мірою відчув на собі. Покійний Блаженніший тоді теж не говорив про об'єднання і про єдину помісну Церкву. Так само, як і тепер, колосальні церковні зусилля було спрямовано на те, аби захистити права своїх віруючих. І так само, як і тепер, тоді говорили про «добровільні переходи», «самопобиття», а УПЦ називали «5-ю колоною» чи «ворожою до України Церквою». І не дарма спочилий Предстоятель казав, що «автокефалія не на часі»!

І нехай пробачать мені ті, хто зі мною не згоден, але особисто для мене «прояви поваги» з боку представників Київського Патріархату на адресу спочилого Митрополита Володимира є банальним лицемірством і грою на публіку. Як комусь із тих, хто свого часу втоптував Блаженнішого в бруд, зневажаючи Церкву, яку він очолював, тепер повертається язик говорити про те, що вони його поважали, особисто для мене лишається не зрозумілим.

Ненависть до УПЦ постійна. Як за часів Митрополита Володимира, так і тепер – в період предстоятельства Митрополита Онуфрія. Причиною тому, ясна річ, є зовсім не особисті якості цих мужів, а тільки те, що Церква – це не прогресивна корпорація, яка йде в ногу зі світом. Церква залишається єдиною, Яка «не від світу цього», тому і ненавидить Її світ. Це чудово розумів Митрополит Володимир. Це ж розуміє і Митрополит Онуфрій. Набір стандартних кліше на адресу УПЦ та Її Предстоятелів уживається упродовж понад 20-ти років, і в цій ситуації нічого не змінилось.

Також хотілось би відзначити ще одну спекулятивну тему, що отримала розвиток досить нещодавно, а саме – на Київських єпархіальних зборах. Тоді Митрополиту Онуфрію було задано запитання, завданням якого, скоріш за все, було більше спровокувати, аніж отримати бажану відповідь. Хтось надіслав Предстоятелю записку наступного змісту: «Після війни в багатьох храмах Києва Божественна літургія відправлялася українською мовою. Чи планується відродження цієї практики? І взагалі, які кроки щодо українізації УПЦ заплановані у 2016-му році? Чи будуть видаватися службові Євангелія, Апостоли, служебники рідною мовою?».

Хтось може подумати, що в цьому запитанні немає нічого дивного. Можливо, це було би і так, якби не та інформаційна кампанія, що була розгорнута на основі відповіді Блаженнішого. І знову таки почали зрівнювати, створювати конкуренцію, киваючи на те, як було колись.

А я запитаю – а як було колись? Абсолютно так само, як і тепер. Позиція про те, що церковнослов’янська є офіційною богослужбовою мовою в УПЦ, була висловлена ще в той час, коли УПЦ отримала новий статус, у 1991-му році. Тоді екс-митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) сказав: «У храмах нашої Святої Церкви ми молимося церковнослов’янською мовою, мовою святих слов’янських вчителів Кирила і Мефодія. Ця мова свідчить про те, що всі слов’янські народи віками стоять на основі молитовної єдності, це мова святого Володимира, Хрестителя нашого, це мова, якою молились мужні українські козаки. Тому слов’янська мова для наших віруючих людей стала мовою традиційною, святою… Питання мови (богослужіння — авт.) повинні вирішуватися не самочинно і стихійно, як кому спаде на думку, а за архіпастирським благословенням».

Цієї ж позиції притримувався Митрополит Володимир. Про це ж сказав на зібранні Блаженніший Митрополит Онуфрій. Як за попереднього Предстоятеля, так і тепер, в УПЦ притримуються одностайної позиції стосовно норм богослужіння, зокрема – офіційної мови. При тому всьому, жоден із Предстоятелів не забороняв і не забороняє богослужіння українською.

Кому вигідно?

Можна наводити у приклад ще багато співставлень, на основі яких між спочилим та чинним Предстоятелями УПЦ штучно створюється конкуренція. Однак, споглядаючи тенденції поширення подібних інформаційних вкидів та те, в яких середовищах вони набувають популярності, складається враження, що це чиясь спланована акція.

У Церкві неофіційно утворено табори прихильників спочилого та чинного Предстоятелів, яких, фактично, зіштовхують до неприємного і навіть неприпустимого конфлікту. Часто суперечки стають публічними. А за всім цим спостерігають і вороги Церкви. Однозначно, що їм це на руку. Однозначно, що їхній внесок у цю справу робиться настільки ювелірно, що ми цього навіть не помічаємо. Однозначно, що це робиться для того, аби посіяти зерно розбрату.

Та не варто роздмухувати неіснуючого протистояння між Предстоятелями! Не варто промовляти за спочилого, виставляючи свої погляди за його. Не потрібно зрощувати в людських серцях незрозумілі комплекси, говорячи про те, що колись було краще, ніж тепер. Все так, як повинно бути! Можна інакше? Ну так треба було робити інакше, особливо тоді, коли для цього були всі можливості.

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: