Якою повинна стати концепція національного примирення для України?

Якою повинна стати концепція національного примирення для України?

22/01/2016 937
Автор: 

Увесь недовгий час свого незалежного існування Україна була мирною державою – з родючими полями, синіми ріками та, звісно, привітними та працелюбними людьми. Проте війна на Сході багато що змінила та перекреслила. Покоління, яке тільки почало жити та розбудовувати Незалежну Батьківщину, йде на фронт та повертається звідти часто у трунах. У місцевих мешканців зруйновані будинки, а багато кого уже й немає в живих. У різних людей різні правди щодо подій, що відбуваються, а мирну частину України охоплює нове протистояння – уже міжконфесійне.

Як зробити так, аби хвиля ненависті не накрила нашу державу? Якою повинна стати концепція національного примирення, що вирішила би проблеми українців? Звісно, всі проблеми в одній статті не окреслиш, та давайте, принаймні, спробуємо торкнутися основних.

По різні боки барикад

Так вже сталося, що у 2013 році під час подій на Майдані українці опинилися по різні боки барикад. Саме тому офіційні представники УПЦ ще тоді наголошували, що вірні нашої Церкви є у рядах як Майдану, так і правоохоронних органів. На жаль, тоді трагічні події для України лише починалися. Згодом Схід нашої країни поглинула війна, що «толерантно» була названа АТО. Міжусобне протистояння з елементом іноземної інтервенції відібрало мир та спокій у багатьох людей – як у тих, хто був мобілізований до Збройних Сил України, так і в тих, хто приєднався до повстанців, які протистоять їм на Донбасі. І знову вірні УПЦ виявилися по обидва боки барикад, а точніше – лінії розмежування. Відтак, своя правда кожного ще більш замкнулася на «мікрокосмосі» особистої трагедії. Це не могло не відобразитися і на церковному середовищі, що й надалі включає у себе представників різних точок зору та ідеологій.

Шукаючи шляхи вирішення проблем держави, кожна сторона настільки захопилася напоумленням інших та діагностуванням їх духовних хвороб, що не помітила: у якості хвороб ми часто бачимо те, що не подобається нам, а не є об’єктивно поганим. Свого часу хтось із великих сказав: «Не суди іншого за те, що він грішить не так, як ти». Можливо, різним соціальним групам нашого народу з кардинально різними думками варто просто залишити одне одного в спокої?

Звісно, можна було би малювати в уяві теорії примирення, але, ймовірніше за все, вони залишаться лише теоріями. Причин є декілька.

Наша держава виявилася не готовою до війни. Якими фашистами не малювали б українських людей агітаційні медіа по той бік, реальна картина не змінилася. Ясна річ, кожен народ має свою частину маргіналів. Але такі, зазвичай, бояться іти на війну. Найбільше, що вони можуть – це бити по голові бабусь-односельчанок за те, що ті ходять до «неправильної церкви». Проте мобілізованими є, як правило, прості хлопці та чоловіки, які не хотіли б нікого вбивати. Тому, отримавши у бойових діях моральні та фізичні травми, вони не хочуть чути альтернативні версії подій. Навряд хлопчина, який пройшов Іловайський котел та бачив, як під вибухами снарядів злітають у повітря кінцівки його побратимів, захоче слухати «інтернетного» грамотія, котрий розводитиме теорії, чи є в Донбасі війська РФ.

А тепер уявімо себе на місці мирної мешканки Донбасу. Скажімо, матері-одиначки, яка від військової справи далека, з триколором на мітингах не стояла та хотіла просто спокійно жити у рідному місті. Проте так вже вийшло, що у будинок жінки потрапив снаряд – та й то добре, що вона була на роботі в той час. Сердешна хапає дитину та поспіхом складає у валізу вцілілі речі, вирушаючи біженкою до сусіднього міста – туди, де ще не стріляють. Напевно, їй байдуже, чий снаряд потрапив у будинок. Вона далека  від патріотизму українського бійця чи ідеології повстанця, який протистояв йому. Людина просто втратила житло. Тепер їй ставити на ноги дитину, починаючи усе з нуля в чужому місті. А гіпотетичний хлопчина, який вижив в Іловайському котлі, для неї, імовірно, є не кращим, аніж його ворог на полі бою. Для неї обидва вони – учасники протистояння у війні, яку особисто вона у свій дім не кликала. І якщо навіть таких людей було б украй важко примирити, то що казати про тих, хто стріляв один в одного, – тобто, самих воїнів ЗСУ та повстанців, які протистояли їм і також є вірянами УПЦ?

Можна багато розповідати про мир по цій темі. Проте, якщо поставити навпроти матерів українського бійця та його бойового противника, обидвоє з яких мають ампутації ніг до стегна, навряд спільна віра збільшила б їх реальне бажання миритися. Не кажучи вже про самих бійців. Так, вони можуть прийти до одного храму та поставити свічки за здоров’я, абстрактно згадавши навіть ворогів. Проте, чи зможуть вони нормально спілкуватися? Навряд! Тож на практиці все буде саме так, як воно є. Тому, замість безрезультатних теорій про абстрактний мир, можливо, принаймні відмовимося від взаємного зла? А далі – нехай цю ситуацію управляє Бог.

Для українського воїна-інваліда іти з обіймами до повстанця, який йому протистояв, навіть із аналогічними травмами – це не вибачити того, хто випадково травмував у ДТП чи на виробництві. Це – визнати, що та ідея, за яку ти воював, за яку полягли твої побратими, не є настільки цінною. Аналогічне можна сказати, помінявши цих людей місцями. Напевно, саме тому якась «середня» правда та абстрактний «мир» є неможливими у цьому випадку. Принаймні зараз. Війна стирає грані та напівтони, залишаючи кожного її учасника у своїй реальності. То, можливо, не потрібно шукати якогось спільного знаменника, а просто дати спокій одне одному – аби рани зажили? А тим, хто не пережив трагедії на своїй шкірі, взагалі перестати повчати інших? Для людей, котрі були у війні стороною, їхня правда є істиною, а компромісні варіанти – її обезціненням. Напевно, саме тому не набуває популярності позиція «і вашим, і нашим».

Якщо говорити про потенційну концепцію національного примирення, а у цьому контексті – примирення людей кардинально протилежних переконань у межах однієї Церкви, мабуть, найраціональнішим рішенням буде повага до особистих меж одне одного. А також – повага одними соціальними групами меж інших. Якщо ситуація у контексті війни зайшла так далеко, що колишні бойові противники не готові на добро один до одного, то, напевно, слід просто не робити зла та не тримати його у душі. Для тих, кого покалічила ця війна фізично та духовно, подібне буде й без того титанічним кроком на шляху до миру. Кроком реальним, а не гіпотетичним, можливим лише на сторінках соцмереж окремих демагогів, далеких від реальної трагедії.

Сім’я одна, а церкви – дві

Для України, а особливо Західної, цілком типовою є ситуація, коли в одній родині спокійно живуть люди, які належать до різних конфесій. Але останнім часом міжконфесійне протистояння надто поширилося та захопило навіть тих, кому раніше релігійна тематика була байдужою. Навіть ті, хто міг себе повною мірою назвати героями анекдоту «Як не прийду до храму – «Христос Воскрес!» співають», раптом стали надто «релігійно свідомими» та почали вимагати створення «єдиної помісної церкви». Ідея сама по собі нібито непогана (бо, зрештою, чому б православним однієї країни не об’єднатися), та методи її досягнення є просто шокуючими. В Україні мільйони людей перебувають в УПЦ КП – тобто, поза єдністю зі Світовим Православ’ям. Здавалося б, у час війни єднатися треба було б у канонічному руслі, аби єдиним серцем просити у Бога миру для нашої багатостраждальної землі. Проте ті, хто ще у 90-х підтримав дії авторів церковного розколу та їх послідовники, не знайшли нічого кращого, як лізти з кулаками до своїх односельчан – тих, із ким ще недавно святкували дні народження, позичали гроші, підтримували у біді та навіть іноді ходили до Церкви – саме тієї, що нині чомусь стала для них «московською» та «кремлівською».

Доки онука є медсестрою на фронті, її бабусю цькують у селі, бо вона ходить «не до тої церкви». Священика, який молиться українською, прихильники «єдиної помісної будь-якою ціною» вигнали з храму, а тепер намагаються вигнати і з домівки з неповнолітньою дитиною. І це все – на рівні одного села, багатостраждального волинського Угринова. А таких сіл стає все більше. Подібні випадки викривають те, що прагнення релігійної єдності чи захист української у Богослужіннях є не більш, як демагогією.

Так що ж робити?

В обох випадках – що у військових діях, що у релігійному протистоянні, проблема частково є схожою. І повне вирішення її навряд може бути досягнуте скоро. Тому, аби українське національне примирення стало можливим хоча б через деякий, тривалий час, коли пристрасті затихнуть, а рани заживуть, слід просто припинити загострювати ситуацію. Якщо все зайшло настільки далеко, що жити мирно, як раніше, не виходить, варто просто відійти на безпечну відстань та, принаймні, перестати робити один одному зло. Цей шлях – не універсальна таблетка від всіх бід чи панацея для виходу з кризи. Але він дає шанси українцям, реально оцінивши свої можливості, просто припинити руйнування країни власними руками. А далі – якщо навчимося поважати одне одного з різними переконаннями, – зможемо спокійно говорити про місце кожного у розбудові мирної та квітучої держави. Та для початку треба цього «кожного» вберегти. Аби будувати країну було кому та з ким.

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: