Діалог з духівником чи «САМ собі АВТОРИТЕТ»

Діалог з духівником чи «САМ собі АВТОРИТЕТ»

01/09/2015 1089

Абсолютна переконаність у власній правоті та небажання звіряти свої думки з авторитетними джерелами – сумна симптоматика нашого зарозумілого часу. Самовпевненість, з якою більшість підходить до осмислення питань, що знаходяться поза межами їхньої «компетенції», позначається і на житті Церкви. Значний відсоток православних християн не надає жодного значення необхідності розвивати своє духовне буття, дослухаючись до думки вповноважених для цього Церквою постатей – духівників; а ті, у кого вони таки є, часто легковажать і корегують «діалоги» зі своїми духовними наставниками на власний розсуд. В обох випадках включається режим «сам-собі-авторитет», в якому гординя не дозволяє людині визнати власну інтелектуальну, емоційну та духовну недосконалість і штовхає на «незалежні», але необдумані чи навіть злополучні рішення та вчинки.

Відомо, що немає канонічних правил, які б зобов’язували кожного християнина мати духівника, адже Церква дає можливість спастися через Таїнства, Святе Письмо, Святе Передання, канони, – в ідеалі людина може йти шляхом духовного становлення самостійно. Однак час, в якому ми живемо, настільки все ускладнив, що без компетентного керівництва не зійти з нього практично неможливо. Диявол підступний, а поруч з’являється стільки вчителів мудрості! До прикладу, особливо популярні на сьогодні «гуру», які віртуозно пропагують так зване ведичне знання, – яскраві, розумні, харизматичні і в межах своїх вчень досить «духовні» люди. 

Вони можуть мати європейську освіту чи особливий досвід східних практик, медитувати, бездоганно цитувати давні письмена і навіть знати Біблію, однак нічого спільного з Христом не мати.

Прикро, але цьому піддаються навіть православні християни, які в принципі свідомі того, що послух духівництва може нести тільки православний священнослужитель, тому що він здійснює таїнство покаяння і його «живить» Божа благодать. З іншого боку, зараз Церква проходить складні випробування віри і православній пастві дуже легко спокуситися, пішовши не за тим лідером «зі своїх». Особливо, якщо цей лідер – один з найяскравіших, найбільш ерудованих і свого часу вірних ідеї Бога, а не нації, пастор… А якщо зовсім відверто, то коли людина вирішує стати на шлях спасіння, планує жити по заповідям Божим, питання про доцільність духівника не повинно стояти взагалі. Слідувати Євангелію надзвичайно складно, і без підтримки того, хто з Божою поміччю виважено крокує цим шляхом, просто ніяк.

Продуктивний приклад особливої духовної «співпраці» знаходимо ще в ранні часи християнства: апостоли і Христос, Який навчав, повчав і наставляв їх. Хоча витоки сучасного духівництва лежать у давньому старчестві, яке зародилося серед монахів єгипетських пустель. Що стосується України-Русі, то в ранньому середньовіччі духовні отці, які служили на приходах, практично не відрізнялися від старців і мали великий вплив на своїх духовних чад. На сьогодні все змінилося, й більшість парафіяльних і монастирських священиків просто направляють життя своєї пастви як більш досвідчені «брати у Христі». Духівниками ж в основному стають ті клірики православної церкви, які зобов’язуються духовним керівництвом людини з її згоди. Архімандрит Софроній (Сахаров) характеризував служіння духівника як лякаюче, але захоплююче, болюче, але надихаюче, адже духівник – «співробітник» Бога, і покликаний до найвищої творчості та незрівнянної честі: творити «богів» для вічності, в усьому беручи приклад з Христа. Тому духівництво – це певний вид подвигу, на який має бути здатен той, хто його несе, бо духівник лікує душі людей, які йому ці душі довіряють. Однак, аби «діалог» з наставником відбувся, треба, щоб людина сама цього хотіла: в християнина має бути бажання узгоджувати та співвідносити все з волею Божою і розуміння того, що самотужки осягнути її він не в змозі.

Вибір духівника займає окреме місце в духовних пошуках християнина. Ієромонах Пантелеймон (Корольов), автор книги «Новий афонський патерик» (2013), переконує, що «духівника потрібно шукати «не очима, а сльозами», просити у Господа, щоб Він Сам вручив нас доброму пастирю». Однак, в усьому має бути послідовність, а в духовному житті особливо. «Навчимося спочатку бути простими овечками стада Христового, полюбимо храм, будемо стежити за своєю мовою і вчинками, проявимо повагу до нашого приходського священика – і якщо Господь вважатиме це корисним для нас, то обов'язково влаштує і зустріч зі старцем», – радить отець Пантелеймон. Тільки Бог може віднайти духівника, який буде добродійним саме для кожного з нас.

Не принципово, стає духівником відома висотою свого духовного подвигу людина чи звичайний парафіяльний священик. Важливо інше: духівник – це той, кому ти відкриваєш душу, кому довіряєш своє духовне життя, з ким радишся з приводу важливого та з чиєю думкою рахуєшся НАЙПЕРШЕ, коли приймаєш складні рішення. Діалог з духівником дає можливість скористатися вже готовим досвідом, хоча б затим, аби не ускладнювати собі життя зайвими помилками, яких і без того вистачає. Духівник показує шлях, яким вже пройшло безліч церковних людей, і шлях цей – що точно відомо – привів їх до спасіння душі. «Бо як Сам Він перетерпів,бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти» (Євр. 2 : 18). Йдеться про Христа і про певну духовну закономірність: якщо комусь вдалося подолати певні духовні випробування, він може посприяти тому, хто зіштовхується з ними вперше. Маючи духівника, легше боротися зі своїми пристрастями і духовно «зростати», а його «особлива» за тебе молитва надзвичайно помічна. Попри це, духівник – це завжди й певне випробування віри, бо потребує послуху, смирення і абсолютної довіри Богу. До духівника слід бути внутрішньо готовим та достатньо стійким у вірі, щоб правильно реагувати на його підказки та настанови.

В книзі «Про молитву» (1991) Старець Софроній ділився своєю практикою духівництва. Він порівнював сприйняття духовних настанов монахами Афону та мирянами-європейцями: перші проникалися ними з вдячністю, другі – дорікали старцю в надмірній жорсткості та спотворенні «євангельського духу любові». Він з розумінням ставився до того, що люди західної культури не спроможні сприйняти те, що є нормою для аскетів-ченців. Однак, це засмучувало старця і він знаходив у цьому паралель із тим, як сприймали свого часу Христа, Якого і його сучасники вважали найбільш «ненормальним». У зв’язку з цим архімандрит Софроній казав, що Христу слідувати найважче.

Духівники дають нам благословення, а коли воно є, то все, навіть очевидне для нас і без його «експертної оцінки», здійснюється набагато легше. Щоправда, благословення не можна порушувати, бо це перший крок до скорбот і негараздів, – така дія духовних законів. (Приміром, старець Софроній особливо наголошував на тому, що непослух слову духовних батьків рівноцінний відторгненню слова Самого Христа). Безперечно, свобода вибору, свобода волі, яка є частиною образу Божого в кожній людині, не повинна «придушуватися» авторитетом духівника, тим більше, що відповідальність за прийняте рішення у будь-якому випадку лежить на нас. Духівник не може замінювати собою Христа, однак слід чітко розуміти: або ти готовий до послуху і Божої волі, або живеш відповідно до своїх законів і переконань, а тому без нарікань приймаєш результати власних рішень.

«Наявність віри, щирої довіри і готовність виконати ту пораду, яка може здатися дивною, дуже важливі», – переконує ієромонах Пантелеймон. Бо тільки тоді Господь відкриває духівнику те необхідне, що стосується його духовного чада. В іншому випадку відсутність відповіді буде більш корисною, аніж та, яка не буде прийнята людиною. Однак, ще святитель Ігнатій Брянчанінов відзначав у своїх сучасників відсутність послуху. Ми ж тим більше настільки горді й норовливі, що зазвичай шукаємо в духівниках підтвердження СВОЇХ думок, а зовсім не волі Божої. І коли цього не стається, ображаємося, затято доводимо своє, або просто вчиняємо так, як вважаємо за потрібне. Ми не задумуємося над тим, що, пропонуючи Свою версію подій, Господь, можливо, від чогось нас застерігає чи вберігає. Ми вперто не приймаємо того, що «благословення» чи «не благословення» – це не просто осібне відчуття ситуації окремою людиною, а Божественний Промисел, який діє через неї. Це складно осягнути людською логікою, але зазвичай через наших духівників діє сам Господь, вони – просто «транслятори» ЙОГО волі, і тоді всі невдоволення, обурення і скарги слід було б відсилати Йому...

Чи має значення моральне обличчя людини, яку обираєш духівником? Так, якщо він той, хто стане керманичем твого духовного життя. Однак не слід вимагати від свого наставника святості – попри все він «звичайна» людина. Краще зупинитися на тому, якими до своїх духовників приходимо ми, православні християни, – самовпевнені та претензійні. Воліємо бачити в них авторитетів, які, немов оракули, проголошуватимуть нам якісь універсальні рецепти щастя, а своєю молитвою будуть реалізовувати наші побажання чи «зцілювати» від хвороб. Слід з’ясувати раз і назавжди: духівник НЕ МУСИТЬ бути «чудотворцем»: він має бути вірним сином Церкви і розбиратися в своїй душі та в душі тієї людини, яку духовно окормляє. Духівникові належить відчувати ритм внутрішнього світу усіх, хто звертається до нього. З цією метою він молиться, аби Дух Божий скерував ним, даючи потрібне для кожного слово, – оповідає старець Софроній.

Добре, якщо з духівником складаються теплі, дружні чи просто шанобливі стосунки, однак часто ми сприймаємо його просто як «обслуговуючий персонал»: він «зобов’язаний» вирішувати наші проблеми, молитися за нас, підтримувати наші подекуди неприйнятні ідеї, а все тому, що ми довірили йому найдорожче – наші душі. Ми нерідко дозволяємо собі обурюватися «неправильними» рішеннями своїх духівників, «перевіряємо» їхню доцільність в енної кількості священників-монахів та просто «знаючих» людей, або ж вкладаємо в їхні слова ті смисли, які зручні нам, і яких вони зроду не мали. Все це як мінімум не етично, а як максимум – духовно безграмотно. Якщо ти знаходиш духівника, слід триматися за нього і довіряти йому, адже диявол при кожній нагоді будуватиме підступи, щоб розірвати зв'язок із тим, хто може бути найбільш корисним у спасінні твоєї душі.

Ми зовсім не враховуємо того, яку величезну відповідальність бере на себе духівник, коли приймає нас у свої духовні чада. Про це розмірковує архімандрит Софроній. Коли духівник молиться за тих, хто знаходиться у відчаї через непереборні труднощі боротьби за існування, він відчуває занепокоєння, тривогу за них. Молячись за хворих, духівник вчуває їхній душевний страх перед смертю, коли молиться за тих, хто перебуває у пеклі пристрастей, він сам переживає пекельний стан. Так духовний батько приймає і несе тяготи своїх духовних чад.

На страшному суді духівник відповідатиме за своє служіння перед Богом. Тому щоразу, як виникає спокуса обійти його, чи знайти «компроміс» між «своїм» і його рішенням, або ж відверто вчинити по-своєму, слід згадувати, що так ми створюємо проблеми не лише собі, але й своєму духовному наставнику. А це – не по-совісті. Однак. Чи помиляються вони? Можливо, як можливо робити помилки кожному з нас. Проте порада, схвалення чи осуд людини, яка значно ближча до Бога, аніж ти, вартує багато чого. Бо в цьому випадку твоя думка – якою б «компетентною» вона не була – залишиться тільки твоєю думкою, а у духівника є безпосередня підтримка Божою благодаттю.

Багато хто не особливо вірить у духовне керівництво виключно через те, що вважає «надто молодого» священика не спроможним зрозуміти проблеми, які виникають у людей зрілого віку, а досвідченого монаха далеким від труднощів, з якими зіштовхується людина мирська. Це апріорі хибна позиція, яка далека від істини. Відсутність безпосереднього досвіду переживання ситуації не означає нездатність її правильно «оцінити» і дати слушну пораду.

У зв’язку з цим пригадується фрагмент із виданого в 2004 році окремою книгою діалогу скандального французького письменника і публіциста Фредеріка Бегбеде та католицького єпископа (Гапська єпархія) і релігійного полеміста Жана-Мішеля ді Фалько «Я вірую – я також ні»:

«Бегбеде: <…> Як може священик говорити зі мною про шлюб, про зачаття, про подружню зраду, коли він нічого цього не випробував? <…>

Ді Фалько: Насправді від священика потрібно не це. У багатьох сферах особистий досвід аж ніяк не є єдиним або навіть головним критерієм довіри! Я не вибираю лікаря в залежності від того, якими хворобами він вже перехворів! Священикам доступні інші форми пізнання людини і того, чим вона живе.»

Безперечно, тут йдеться про католицьку практику целібату священства, яка у нас, православних, в такому варіанті відсутня. Однак сама логіка оцінки «кваліфікації» духовного наставника дуже показова: життєва мудрість далеко не завжди визначається наявністю чи відсутністю того, що зараз прийнято називати «життєвим досвідом», – він може бути і духовним… Господь відкриває Своїм ставленикам значно більше, аніж нам, але дає можливість всім бажаючим скористатися цими надбаннями. Звісно, в нас немає ні послуху, ні смирення, ні розмірковування. Але має бути хоча б вдячність – за те, що хтось духовно опікується нами, молиться за нас і не дозволяє остаточно впасти у гріх. Маємо славити Бога за милість зустрічі з тим, хто взяв на себе такий подвиг, і невпинно Його просити: «Спаси, Господи, і помилуй отця мого духовного і святими його молитвами прости гріхи мої».

Другие материалы в этой категории: Успіння, як народження Жертва на храм

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: