Святість як національна ідея

Святість як національна ідея

22/08/2015 939

Життєвий шлях кожного з нас визначається не випадковим збігом обставин, а нашим власним вибором, помноженим на благословення Боже. Слово «помножене» означає, що тільки Господь може примножити те, над чим ми з вами працюємо. Як в притчі про таланти: «Тому хто має – додасться, а в того, хто не має або думає, що має – відніметься». Однак, слід завжди пам’ятати, що примноження можливе тільки тоді, коли наші справи є корисними для нас: «Просите і не отримуєте – пише апостола Іаків, – а тому не отримуєте, що не на користь просите». Тобто від того вибору, який кожен із нас мусить зробити в своєму житті, врешті-решт, залежить саме життя. Саме від цього залежить його сенс. Однак, вибір не такий вже й великий, як нам здається на перший погляд.

Так, Святе Письмо говорить тільки про два шляхи, якими може піти людина – назустріч Богу, або назустріч сатані. Все інше – лише ситуативні рішення, які ми приймаємо в залежності від того, яким шляхом ідемо. Якщо зануритись у богослов’я, то у випадку з вибором ми маємо справу, згідно святого Максима Сповідника, з онтологічним та гномічними рішеннями. Онтологічний вибір – це вибір способу буття, вибір саме між тими двома шляхами, про які йшлося вище. А гномічний вибір – це те, як ми реалізуємо свою онтологію. Простіше – якщо я з Богом (це онтологія) – то я буду постити, тобто кожен день прийматиму рішення, що мені їсти, коли і як (а це вже і є гномічний вибір).

Саме із ситуативних рішень складається не тільки канва, але й загальна картина нашого життя. Те, яким воно, життя, буде, залежить від того, що я роблю в даний момент. Минуле можна виправити лише сьогодні, майбутнє можна сформувати теж лише сьогодні, тому «сьогодні» - найважливіший день у моєму житті. І не тільки для мене, але й для Бога: «В чому застану в тому й судитиму» − каже Христос. Основним моментом тут стає покаяння як зміна розуму, а, точніше, зміна світосприйняття. Можна сказати й так, що покаяння – це повернення до реальності, відновлення реальності, або та коротка «мить, яка й називається життям». Покаяння встановлює зв’язок між моїм минулим і моїм майбутнім, це єдине можливе «время оно» - час без годин, хвилин, секунд. Час, коли ми перебуваємо перед лицем Божим без масок і прикрас, а просто такими, якими ми насправді є. Ще раз повторимо – це реальна картина нашого буття.

В цій перспективі можна і потрібно говорити про те, що робота над постійним поверненням до реальності є основною задачею християнина. Важливо не тільки те, як ми бачимо чи сприймаємо світ, в якому живемо, а й те, як ми бачимо самих себе, своє місце в світі, адже, зрештою, наша самосвідомість формує і наше сприйняття зовнішнього середовища і тих процесів, які відбуваються в ньому.

До того ж, все сказане вище стосується не тільки окремо взятого індивіда, а й цілого суспільства та народу в цілому. Народ, який не може встановити зв’язок між своїм минулим і майбутнім, народ який не може покаятися та виправити своїх помилок, такий народ не живе реальністю. Фантазії, химери, страшні тіні та привиди – це проекція повної відсутності бодай якогось перебування в реальному світі. Зрозуміло, за такого стану речей, не може йтись ні про яку національну самоідентифікацію (яка мала б зв’язок з реальним, а не удаваним світом), ні про яку національну ідею та спробу побачити свою місію. Звідси, від неможливості не просто правильно вибрати свій шлях, а взагалі від неможливості звершити сам вибір (оскільки відсутня основна складова іпостасності, тобто особистості – воля) і випливає безблагодатне життя окремо взятого народу. Божого благословення нема не тому, що Бог не хоче благословити, а тому, що нема КОГО благословляти. Є певна спільнота людей, об’єднаних мовою, територією, законами та президентом, але немає справжнього народу, який би чітко усвідомлював свою місію, і з Божим благословенням рухався назустріч її реалізації.

Все вищесказане, стосується як кожного з нас окремо, так і нас всіх разом взятих, як окремої спільноти, яка помилково чомусь називається «український народ». Ще раз повторю, що народ, як і окремо взята особистість мусить мати своє лице, свою іпостась, основною ознакою якої є вміння приймати правильні рішення, виправляти неправильні, знати про своє призначення, саме в ньому бачити свою місію, рухатися до її виконання, та тверезо, неупереджено і незаангажовано дивитися на дійсний стан речей. Іншими словами – жити в реальному світі, який знаходиться перед лицем Божим, адже для Творця світу немає минулого і майбутнього, а є лише «тут і тепер». Тому, якщо ми хочемо бути народом, то нам потрібно обов’язково вирішити, що ми робитимемо «тут і тепер». Для цього слід кинути короткий погляд на те, як дану проблему вирішували інші народ, та, найголовніше, як вона вирішувалася тими, кого ми ще поки що вважаємо своїми прабатьками.

Почнемо з народу, який вже самим своїм іменуванням чітко вказував на те, що саме він прийшов зробити для інших – з народу Божого, з Ізраїлю. Відомо, що першим ізраїльтянином був чоловік на ім’я Авраам. Житель Аравійського півострова, він, згідно з сучасними нормами національної ідентифікації, був, швидше за все, арабом. Проте, слід запам’ятати, що для Бога нація – це не генетична категорія, і навіть не інтелектуальна, а… релігійна. Так, членом народу Божого міг стати кожен, хто а) приймав віру в Бога Ізраїля, з усіма заповідями та настановами і б) приймав обрізання. Причому, віра в Бога була не теоретичною декларацією своїх можливих переконань, а практичною реалізацією культових вимог. Вірити треба реально, а не віртуально. І це в древності розуміли краще, ніж зараз. Чому? Тому що була переконаність в тому, що саме культ формує культуру, яка, в свою чергу, впливає на місію. Проте, слід обов’язково пам’ятати, що тільки правильний культ взагалі здатен щось формувати. Справа в тому, що лише Бог є в повному розумінні цього слова Творець. Сатана – в кращому випадку імітатор, а частіше – руйнівник.

Бог один – тому і правильний культ може бути лише одним. Все інше – імітація, сатанинська гра на публіку, яка не здатна створити щось добре, тому що в основі своїй має ненависть до того, що називається Божим і святим. Критерій правильного культу, як і правильної релігії (і це не агітація, а констатація) завжди була, є і залишиться любов. Без любові немає нічого – ну культу, ні віри. Потрібно говорити про те, що тільки в християнстві проголошується істина про те, що Бог є Любов? Якщо немає культу, то це означає що релігія не є формотворчим чинником суспільства, значить немає і культури саме цього суспільства, значить і місію треба або запозичувати разом з культурою, або придумати. Проте, як виявляється, «придумування» місії, яка б не диктувалася релігійною складовою, або диктувалася неправильною релігією (а повірте, що реальність така, що є дійсно величезна кількість неправильних релігій. Всі вони – це гра людської фантазії на тему того чи іншого сприйняття Творця. Як у деяких художників – «автор ТАК бачить» проблема в тому, що часто ніхто крім автора ТАК бачити не може і не буде. Ну що ж, зараз (як в принципі і раніше) існує багато засобів, які можуть «допомогти» побачити ТАК, як автор – від телебачення і «промивки мозку» до фізичного знищення «безнадійно сліпих») призводить до страшних наслідків. Найяскравіший приклад тому – Третій Рейх, Німеччина часів Гітлера.

Збудована на засадах християнських цінностей, Німеччина кінця 19-го – початку 20-го століття досягла майже абсолютної секуляризації (Секуляризація – стан, за якого суспільство характеризується повною розцерковленістю. Приблизно так, як зараз в Україні – Церква є, але її ніхто не чує і не сприймає). Найкраще морально-етичне відчуття німців було виражене словами Фрідріха Ніцше: «Бог вмер». Чому так сталося? Швидше за все, тому, що німецький народ побачив своє призначення не у вірності Богу, а в досягненні цілком земних і меркантильних цілей. Земних – в прямому розумінні цього слова, адже назва країни «Дойчланд» говорить про географічну, або навіть картографічну, самосвідомість німецького народу – «земля, зібрана докупи», або Велика Германія. Так, можна стверджувати, що великий вплив на руйнацію релігійної ідентичності народу і його перевод в економічну ідентичність, справили як католицизм, так і протестантизм. Католицизм тому, що не зміг забезпечити правильне розуміння своєї місії, протестантизм – тому, що фактично зруйнував те, що не вдалося зруйнувати католикам. І якщо Ізраїль – це народ для Бога, то Велика Германія – це народ для грошей.

Відсутність в світосприйнятті Бога в якості Творця примусило фашистів не тільки прийняти інше бачення походження світу – теорію еволюції Дарвіна, а й спробувати в реальності відтворити свої еволюційні фантазії і знищити тих, кого вони вважали слабшими за себе. Місія, придумана славними германцями, назавжди покалічила їх історичну спадщину та минуле, тому що намагання побудувати реальність за допомогою оманливих ілюзій завжди обертається смертю того, хто будує. Не вбачаючи жодної сходинки, яка б вела вгору, до Бога, Який є Любов, Гітлер обрав шлях донизу, до сатани, який є ненависть. Кожен, хто ненавидить іншого, йде шляхом Гітлера. Ненависть нездатна продукувати добробут, а здатна лише нищити і руйнувати тих, в кому вона живе. І чим більше ненависті в нас і навколо нас, тим більша вирогідність того, що вона нас знищить. Серед собак, які несуть вантаж, перемагає завжди та, яку господар годує. Так, німці не зникли з лиця землі. Але на сьогодні вони перестали бути справжнім народом, а перетворилися в певну кількість людей, яка живе на заданій території та розмовляє майже однаковою мовою. Яка місія цього народу? Про що він ще може сповістити світу? Питання, як ми бачимо, риторичне.

Фактично, те ж саме чекає й на інші народи, які «во главу угла» не ставлять ті норми та закони, які прописані У Святому Письмі. Імперії зникають не тому, що народ припиняє підкорюватися імператору, а тому, що народ починає служити не тому Богу. Прикладів цього більш, ніж достатньо.

З цієї точки зору, прийшов час поглянути і на наш народ. Чи є у нас місія? Чи маємо ми, українці, якесь послання до зовнішнього світу? Чи знаємо ми куди йдемо? Що нам слід зробити, щоб наш шлях був єдиним вірним? На всі ці питання, як думаю, відповіді є. Правда, більшість з них невтішні. Поки що. Час ще є і виправити, поки живий, можна будь-що. Справа тільки в тому, з чого почати, що взяти за основу?

Звісно, що за основу нашої місії ми мусимо відвести свій погляд у глибину віків і зрозуміти, завдяки чому ми з’явилися як народ. Велес? Мокоша? Стрибог? Сварог? Ні, все «язик бєсовє», язичеські біси, сліги сатани, які не здатні об’єднувати і сіють тільки смерть і розбрат. Зараз, на жаль, нам все частіше говорять про язичество як про якусь «віру предків». Але питання, яких саме предків? Дулібів, древлян, полян? Адже, якби не християнство, то й навіть розмову ні про яких предків ми б з вами не вели. Не було б ні народу, ні нас з вами. Об’єднати може тільки Господь Іісус Христос: «Єгда вознєсєн буду, всєх привлєку к сєбє». Христос притягує до себе різні слов’янські народи і з них утворює державу, основна ідея якої виражалася через назву Свята Київська Русь. Тут немає навіть найменшого натяку на превалювання земного чи матеріального в свідомості тих, хто жив на цій території. І якщо для того, щоб стати іудеєм, потрібно було вірою прийняти Бога Авраама, Ісаака та Іакова, а також дотримуватись настанов Тори, то для того щоб стати русином, треба ще прагнути святості, реалізовувати ідеал святості як основний життєвий смисловий чинник.

Святість як національна ідея

Іудей не бачив у святості сенсу свого життя, так як вважав себе і без цього достойним Богоспілкування. Німець (європеєць) не бачить потреби в святості, тому що йому добре і тут, на землі. Він в принципі не прагне на небо – а те, що тіло помирає і розкладається і стає кормом хробаків, він сприймає як закономірну круговерть життя. Все закінчується тут, все є лише тут, а, отже, і жити треба і можна лише тут – ось його функція. «Їж, пий, веселись, тому що завтра помреш» − девіз. Безсмертя душі – проблема, про яку краще мовчати. От і вся мораль. І зовсім інше світосприйняття було у наших предків. Так, в Бога треба вірити. Так, Його настанови треба виконувати. Так, ми живемо в тілі і на землі. Але наша Батьківщина – не тут. Наші прагнення – не земля і тіло, а Небо і душа.

Земля – це лише конкретне місце, з якого ти можеш почати шлях до Бога, шлях до святості. Тому, можливо, і люди, які працювали на землі, називалися на Київській Русі «крестьянами» - тобто християнами. Земля нагадувала про смерть, про тлінність і смертність всього живого. Але вона ж сповіщала про воскресіння. Одночасно перебувати і в земному, і в небесному вимірі буття – ось, що вдалося Київській Русі. Наші предки змогли уникнути релігійної гордині, яка не дає побачити шлях до Бога, та меркантильної сліпоти, яка спрямовує людину до сатани. Ідеал святості давав їм можливість виправляти минуле та проектувати майбутнє. Святість – це реальність, яка потребує актуалізації, тобто, вона не може бути лише декларованою, а повинна обов’язково проявляти себе. Ось це і є місія нашого народу – нести святість у світ, в якому ми живемо : «так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи і прославляли Отця вашого, що є на Небесах».

Тільки цей ідеал може стати об’єднуючим фактором для нас. Тільки в святості ми зможемо реалізувати себе. Тільки в святості ми можемо побачити свою місію. І тільки через святість ми можемо стати справжнім народом.

Другие материалы в этой категории: Молитвенный свет исихазма Жизнь как исключение

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: