Хіба розділився Христос? Про церковні розколи мовою святих отців

Хіба розділився Христос? Про церковні розколи мовою святих отців

12/01/2016 767

Багатьох сьогодні цікавить, як організація, яка іменує себе церквою, може бути позбавленою благодаті Пресвятого Духа. Чи можливо таке, що Господь не дослухається до молитов розкольників, а їхні «священнодії» не несуть освячуючої благодаті. І взагалі – в чому ж полягає сутність розколу?

Перш ніж знайти відповідь на ці важливі запитання, потрібно заглибитись в історію Церкви, аби дізнатись, чи бувало щось подібне до сучасних церковних розколів раніше.

Якщо почати детально досліджувати церковну історію, одразу стає зрозумілим, що церковний розкол не є чимось новим для християнства, а все те, що ми бачимо зараз, мало місце і колись. Розколи турбують Церкву Христову ще від початку Її заснування, а в їхній основі, частіше за все, стоїть чиясь пиха, бажання впливу та слави, рідше – поширення викривленого вчення.

Так чи інакше, загальна позиція Церкви до розколів є одностайною – це зло, яке привноситься в церковне середовище для того, аби відвести віруючих людей від істинного шляху Спасіння. Господь же, як милостивий Отець, не хоче смерті грішника, тому і позбавляє розкольницькі утворення Своєї живильної благодаті. Свідчення цьому ми знаходимо в творіннях святих отців Православ’я, церковних канонах та навіть у Святому Письмі.

Порівнюючи розкол з єрессю, свт. Іоанн Златоустий стверджує, що«розкол – не менше зло, ніж єресь». Свт. Кипріан Карфагенськийвчить: «Пам’ятайте, що засновники та керівники розколу, порушуючи єдність Церкви, протидіють Христу, і не тільки другий раз Його розпинають, але роздирають Тіло Христове, а це такий тяжкий гріх, що кров мученицька не може загладити його!».

Єпископ Оптат Мілевитський (IV століття) вважав «розкол одним з найбільших зол, – більшим, ніж вбивство і ідолопоклонство».

У сьогоднішньому сенсі слово розкол зустрічається вперше у свт. Іполита Римського. Він був в розколі з папою Каллістом (217-222), якого звинувачував в послабленні вимог церковної дисципліни.

Основна причина розколів у Древній Церкві – наслідки гонінь: Декія (Новата і Феліціссіма в Карфагені, Новаціана в Римі) і Діоклетіана (Іраклія у Римі, донатистів в африканській церкві, мелітіанський в Олександрії), а також суперечка про хрещення єретиків. Серйозні розбіжності викликало питання про порядок прийняття в Церкву «відпавших» – тих, що зреклися Христа та відпали під час гонінь.

Питання про природу і сенс церковних розділень і розколів було поставлене з усією гостротою вже у хрещальних суперечках 3-го століття.Свт. Кипріан Карфагенський з невідворотною послідовністю розвинув тоді вчення про абсолютну безблагодатність всякого розколу: «Треба остерігатися обману не тільки явного і очевидного, але і такого, який прикритий тонким лукавством і хитрістю, як у вигадці ворогом нового обману: самим ім’ям християнина зваблювати необережних. Він винайшов єресі і розколи, щоб повалити віру, перекрутити істину, розірвати єдність. Кого осліпленням не може утримати на старому шляху, того зводить в оману і зваблює шляхом новим. Захоплює людей з самої Церкви і, коли вони мабуть вже наближалися до світла і позбувалися від ночі віку цього, знову простягає над ними новий морок, так що вони, не дотримуючись Євангелія і не зберігаючи закону, називаючи, проте, себе християнами і, блукаючи у темряві, думають, ніби ходять у світлі» (Книга про Єдність Церкви).

В розколі і молитва, і милостиня живляться гординею – це не чесноти, а протистояння Церкві. Їх (розкольників) показне добро – лише засіб відірвати людей від Церкви. Ворогові роду людського не страшна молитва гордого серцем розкольника, бо у Святому Письмі сказано: «Молитва його буде йому за гріх.» (Пс. 108:7). Дияволові смішні їхні (розкольників), бдіння і пости, так як він сам не спить і не їсть, але від цього не стає святим.

Святитель Кипріан Карфагенський пише: «Чи можна думати тому, хто не дотримується єдності Церкви, що він зберігає віру? Чи можна сподіватися тому, хто противиться і виступає наперекір Церкві, що він знаходиться в Церкві, коли блаженний апостол Павло, розмірковуючи про той самий предмет і показуючи таїнство єдності, каже: «Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх.» (Еф. 4 , 4-6)?

Характерно, що розкольники вважають всі інші розколи, крім свого, згубними і помилковими, виниклими під дією пристрастей і гордині, а свій власний розкол, який мало чим відрізняється від інших, приймають як єдиний щасливий виняток у всій історії Церкви.

Розкольники, проливаючи крокодилячі сльози з приводу «порушення» канонів Церкви, насправді давним-давно кинули собі під ноги і попрали всі канони, тому що справжні правила засновані на вірі в єдність і вічність Церкви. Канони дані Церкві, а поза Церквою вони недійсні і безглузді – так як і не можуть існувати закони держави без самої держави.

Священномученик Климент, єпископ Римський, пише Коринфським розкольникам: «Ваше розділення багатьох розбестило, багатьох повалило в зневіру, багатьох – у сумнів і всіх нас – в смуток, а сум’яття ваше все ще триває».

«Церква єдина, і одна вона тільки має всю повноту благодатних дарів Святого Духа. Хто і яким би чином не відступав від Церкви – в єресь, в розкол, в самочинне збіговисько, він втрачає причастя благодаті Божої; знаємо ми і переконані в тому, що відпадання в розкол чи в єресь, чи в сектантство – є повна смерть і смерть духовна», – так висловлює православне вчення про Церкву священномученик Іларіон (Троїцький).

Люди, схильні до спотворення віри, навіть саме слово «розкол» прагнуть вживати рідше. Кажуть: «офіційна Церква» і «неофіційна», або «різні юрисдикції», або воліють розсипатись абревіатурами.

Святитель Філарет Московський каже: «Православ’я та розкол так протилежні один одному, що заступництво і захист Православ’я природно повинні утрудняти розкол; поблажливість до розколу природно повинна собою утрудняти Православну Церкву».

Отже, можемо бачити, що голос Церкви з приводу розколу лунає крізь століття. Церковний розкол – це поранення, яке потрібно лікувати, суха гилка, яку треба відтинати. Ми, під час кожної Божественої Літургії співаємо «Символ Віри», в якому стверджуємо, що віруємо: «…в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву»,тим самим свідчимо, що єдність Церкви Христової є для християн одним з найважливіших аспектів віровчення.

Сам Христос сказав: «Збудую церкву Мою і ворота пекельні, її не здолають» (Мф. 16:18). Чи йдеться в його словах про «церкви»? Очевидно – ні! Тому, важливим обов’язком кожного православного сьогодні є дотримання цього  принципу існування Церкви. «Хіба розділився Христос?», – запитує апостол Павло коринфських християн, які також почали ділити Церкву. Ні! І Христос лишається єдиним, і Церква Його – єдина!

Саме тому ми не маємо жодного права миритись з церковними розколами, але повинні молити Бога, аби він напоумив відпалих до повного розкаяння та повернення в лоно Матері-Церкви.

Інформаційно-аналітичний портал "Про Церкву"

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: