Внутрішні правила Церкви треба поважа ...

Внутрішні правила Церкви треба поважати

Микола Данилевич
Микола Данилевич

Внутрішні правила Церкви треба поважати

Місцева Церква сама визначає спосіб прийняття тих людей або груп, які відійшли від неї

(Це текст мого коментаря щодо відомих церковних подій у Запоріжжі для Інформаційного агентства «РБК-Україна». Вони поставили мені низку питань, на які я даю відповіді. Самих питань не озвучую, хто в темі, й так зрозуміє. Оскільки тема дуже делікатна і непроста, а також у зв’язку з тим, що весь текст агентство, як правило, не бере, а використовує лише фрагменти для власного матеріалу, я вирішив опублікувати повністю свій коментар тут, щоб згодом не виникло непорозумінь).

Питання про можливість відспівування (похорону) тих людей, які не є членами Церкви, тісно пов’язане з питанням дійсності чи недійсності Хрещення, звершеного поза межами Церкви. Образно кажучи, Хрещення – це двері в Церкву, Хрещення – своєрідний паспорт, який посвідчує в ній громадянство. Якщо людина є громадянином, тобто членом Церкви, то вона володіє як правами, так і обов’язками в Церкві. І саме тому є сенс звершення над нею подальших церковних таїнств, аж до відспівування. Якщо людина не є членом Церкви, то ні прав, ні зобов’язань така людина перед Церквою не має і не несе. А відтак змінюється і сенс звершення над такою людиною церковних таїнств і обрядів.

Разом з цим, в Церкві існує чин відспівування інославних. Священик може використовувати цей чин в питаннях похорону не членів Церкви. Церковні правила й практика дають священику певний простір для маневру.

Загалом, вирішення цієї проблеми регламентується, головним чином, 1-м правилом св. Василія Великого. У першій половині цього правила говориться про можливість визнання хрещення, звершеного у розколі. А у другій половині правила йдеться про те, що «ті, хто відступили від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа», а тому «не мали влади ні хрестити, ані рукопокладати… Ось чому тих, хто приходить від них до Церкви,.. древні веліли знову очищати істинним церковним Хрещенням». Щоб не входити у богословські деталі, слід сказати, що церковні правила і історія Церкви свідчать про те, що людей з церковного розколу приймають до лона Церкви як через миропомазання (тобто визнаючи хрещення, звершене поза межами Церкви), так і через Хрещення (не визнаючи дійсності звершеного поза межами Церкви хрещення).

Наприклад, на Святій Горі Афон, що перебуває в юрисдикції Константинопольського Патріархату, католиків, які бажають прийняти Православ’я, обов’язково хрестять. В той час як Православна Церква в Польщі має підписаний з Католицькою Церквою документ про взаємне визнання таїнства Хрещення. Тобто в Польщі католиків, які бажають перейти до Православ’я, не перехрещують. Так само, як і православних. І прикладів, які показується різноманітність таких практик, є достатньо.

Таким чином, ГОЛОВНИЙ ПРИНЦИП ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО МІСЦЕВА ЦЕРКВА САМА ВИЗНАЧАЄ СПОСІБ ПРИЙНЯТТЯ ДО НЕЇ ЛЮДЕЙ З РОЗКОЛУ ТА ІНОСЛАВНИХ СПІЛЬНОТ. Критерій визначення способу прийняття, як правило, залежить від того, наскільки вороже або дружелюбно до Церкви відноситься (чи відносилася) та особа або церковна група, яка відділилася. Тобто, якщо церковне угрупування поводиться вороже до Церкви, то покаянна дисципліна й спосіб прийняття таких осіб або груп стають більш суворими. Якщо ж більш помірковано, то покаянна дисципліна пом’якшується. В згаданому правилі св. Василія Великого для таких випадків вживається словосполучення «заради настанови багатьох» («ради назидания многих»).

Архієреї УПЦ знають рішення одного із засідань Священного Синоду нашої Церкви, яке було прийняте одразу після виникнення церковного розколу, яким з пастирських міркувань було прийнято не визнавати хрещень, звершених в Київському патріархаті, і керуються цим рішенням до сьогодні. При цьому, єпископам дозволяється приймати рішення на власний розсуд на місцях, керуючись церковною користю, пастирськими мотивами і конкретною ситуацією. Тобто дане питання регулюється єпископом, а не священиком, оскільки з богословської точки зору священик звершує своє служіння в силу делегованого йому цього права зі сторони єпископа. Саме тому деякі архієреї нашої Церкви приймають тих, хто приходить з розколу, через миропомазання. Обидві практики допустимі. ТАКИМ ЧИНОМ, ЗГІДНО З ЦЕРКОВНИМИ ПРАВИЛАМИ, САМЕ ЄПИСКОП, А НЕ СВЯЩЕНИК МАЄ ПРАВО ВИЗНАЧАТИ СПОСІБ ПРИЄДНАННЯ ДО ЦЕРКВИ ЛЮДИНИ, ЩО БУЛА ПОЗА МЕЖАМИ ЦЕРКВИ.

Священик не може приймати рішення на власний розсуд, а повинен отримати дозвіл або рекомендацію до дій від свого єпископа. Якщо ж за певних обставин оперативно цього питання погодити з єпископом немає можливості, то священик мав би діяти з огляду на обставини, для користі Церкви, користі душ і втіхи конкретних людей, або, просто кажучи, застосовувати свою пастирську мудрість і досвід. Після чого священик має доповісти про своє вирішення екстраординарної ситуації, що склалася, своєму єпископу.

Священик перед звершенням будь-якого церковного обряду чи таїнства зобов’язаний запитати, чи людина належить до Православної Церкви і чи вона хрещена.

Що стосується книги священика Олександра Усатова. По-перше, це богословська книга, а не рішення Помісної Церкви. По-друге, наскільки мені відомо, РПЦ на практиці не визнає таїнств УПЦ КП, свідченням чого є хоча б, наприклад, перерукоположення в Росії колишнього ієрарха УПЦ КП Антонія (Масендича), який перейшов в 1994 році до РПЦ і був призначений на Барнаульську кафедру.

Щодо реакції суспільства на відому ситуацію в Запоріжжі, то у мене подвійні думки. З однієї сторони, і ця думка може здатися сміливою чи дивною, якщо така гостра реакція суспільства свідчить про його небайдужість до церковних питань і є прихованим намаганням зробити Церкву для себе більш зрозумілою для того, щоб потім в неї прийти, то це можна похвалити і йти на контакт з нецерковним суспільством і говорити з ним. Втім, якщо ця ситуація є намаганням зробити черговий випад проти Церкви чи є проявом нерозуміння внутрішніх правил Церкви, то суспільству слід згадати про права людини загалом і про право на свободу віросповідання зокрема, і в цьому контексті про повагу до внутрішніх правил будь-якої конфесії, навіть якщо суспільство цих правил не розуміє. І в християн, і в мусульман, і в іудеїв є свої внутрішні релігійні правила, і подобаються вони суспільству чи ні, але вони є, і їх треба поважати.

Наприклад, в українських лютеран є внутрішнє правило, згідно з яким жінки є членами общини, однак при цьому вони в їхній Церкві не мають права голосу. Всі рішення приймають чоловіки. Але при цьому це не є підставою для світських феміністичних організацій подавати на лютеран до суду за дискримінацію жінок. Тому що таким є внутрішнє правило даної християнської конфесії. Наступний приклад: християни-баптисти приймають до своїх рядів людей виключно через перехрещення, через прийняття нового хрещення, де б людина попередньо не була хрещена. Саме тому вони й називаються баптистами (від грецького слова «ваптізо» – хрестити, занурювати в воду). І це не має викликати обурення в інших конфесій чи суспільства, бо все це є внутрішні правила й релігійна практика даної конфесії.

Данилевич.png

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов:

Последние записи