Кому бачаться піар-технології у «птицьких» подіях?

Кому бачаться піар-технології у «птицьких» подіях?

29/12/2015 1049
Автор: 
Силове протистояння за храм УПЦ у селі Птича, що на Рівненщині, сколихнуло серця багатьох людей по різні боки конфлікту. Хтось побачив у односельчанах «москалів», а хтось встиг стати сповідником віри, показавши твердість та мужність у відстоюванні православної святині.

Одним з матеріалів, котрий висвітлив доволі «альтернативну» думку на події у Птичі, стала стаття журналіста Дениса Таргонського "Птича – в объективе современных пиар-технологий", котра була опублікована на сайті «Релігія в Україні». Ще з перших рядків пан Таргонський закликає до тверезого аналізу, проте, далі закликів справа не йде. Ба більше – ознайомлюючись з тезами, висвітленими у даному матеріалі, читач може помітити, що з удаваними «піар-технологіями» автор намагається «боротися» цілком реальними інформаційними маніпуляціями. Тож, давайте спробуємо розібрати усі несумісності, котрі самі ж викривають явне окозамилювання у матеріалі.

Screenshot_targ.png


Фактологічні суперечності

Денис пише, що владика Варфоломій, звертаючись до Президента України, допустив у своєму зверненні перебільшення, коли сказав, що влада сприяє конфлікту. Тут же він стверджує, що міліціонери поводили себе чемно та навіть знімали шапки, коли представники УПЦ проводили Хресний хід. А найголовніше – джерелом Дениса, котре повідало такі подробиці, стала, як він сам стверджує, «близька йому людина, безпосередня учасниця конфлікту та жителька села Птича».

По-перше, дуже дивно, коли журналіст, котрий намагається, як сам він закликав, тверезо аналізувати ситуацію, висвітлює бачення не різних представників з різних сторін конфлікту, а користується джерелом з розряду «одна баба сказала» та стверджує, що саме така «джерельна база» здатна відобразити реальну ситуацію, котра точилася на проблемній парафії. Дивно, чи не так?

Тепер повернімося до слів про те, що влада не сприяла конфлікту (у тому числі й міліціонери як її представники). Давайте почитаємо, що про це каже сам Денис. Його слів цілковито вистачає для того, аби цей автор вдало заперечив самого себе. Отож погляньмо на опис подій. Беремо саму лише їх послідовність, а допитливий читач, перейшовши за посиланням статті, зможе побачити те, що нічого не вирвано із контексту.

«Итак, группа прихожан УПЦ (Московского патриархата) с решением суда в их пользу пошла в храм, за который уже год длятся склоки с жителями того же села, которые выступают за переход в Киевский патриархат. Именно они и не хотели впускать прихожан в храм, но верующие УПЦ туда всё же вошли и провели богослужение. Часть прихожан после богослужения не захотела выходить из храма, поскольку односельчане-оппоненты угрожали больше не допустить их сюда… Милиционеры на месте конфликта не только ни на кого не нападали, но, главное, не дали православным христианам друг другу выцарапать глаза, стояли на посту у входа в храм, чтобы туда никто не врывался», – пише пан Таргонський у своїй статті.

Що ж, з його слів виходить наступне: віряни УПЦ, згідно з рішенням українського суду, дійсним по всій території України, вирішили безперешкодно скористатися культовою будівлею, котра перебуває у їх законній власності. Натомість, українські міліціонери, для яких, певно, рішення українського суду вже не є авторитетним, перешкоджали їм це зробити, не пускаючи до храму. Є правова держава, є документ, котрий закріплює право власності, проте, правоохоронні органи це право власності не захищають, аби, як каже Денис, «православні християни одне одному не видряпали очі». Це значить, що наша міліція така безсила відстояти права законних правовласників? Чи, можливо, причина інша, а полягає вона саме у тому, про що сказав владика Варфоломій, звертаючись до Президента?

Наступна фактологічна розбіжність тверджень Дениса з дійсністю полягає у його тезі: «Нынешние архиереи должны помнить, что такое настоящие гонения и какова их цена, но они не стыдятся уличную потасовку называть «гонениями». Цікаво, коли жінка, яка страждає рідкісним генетичним захворюванням, мало не втратила через цей конфлікт життя, подібне вписується у формат звичайної вуличної бійки? «Нам сегодня наступили на мозоль, а мы уже мучениками себя возомнили», – продовжує сипати метафорами пан Таргонський.

Тут усе доволі цікаво, адже суб’єктом зі сторони УПЦ виступають якісь гіпотетичні «ми», котрі, за словами Дениса, «недостойні нести такий хрест». В даному випадку хочеться запитати: хто «ми»? Було б некоректно переходити на особистості у цій статті, проте, гіпотетичне «ми» потребує детального розбору.

Хочеться запитати, а чи вважає себе достойним сам Денис приєднуватися до одного «ми» з тими людьми, котрі потерпіли за віру? Ба більше, не переживши й сотої частини їх болю, виступати з позиції ката, котрий називає тих вірян недостойними, прирівнюючи їх страждання до болючого мозоля?

Виникає думка: якщо вже й говорити про недостойність, то в даному контексті це – недостойність «судді», котрий, навіть не потрудившись побувати на місці події, ставить себе в одне «ми» з її учасниками, аби потім применшити їх страждання. Хоча, у даному випадку спрацьовує перевірений маніпулятивний прийом. Пишучи начебто від першої особи, Денис немовби постає великим знавцем ситуації, по якій реальна джерельна база в нього зводиться до «одна баба сказала» або ж повідомила «близька людина, безпосередня учасниця конфлікту та жителька села Птича». Проте, щодо невідповідності емоційного та ідеологічного запиту реальному стану речей йтиме мова пізніше, а зараз давайте продовжимо розглядати фактологічні суперечності у статті пана Таргонського про Птичу.

Далі йде ще цікавіше – Денис стверджує, що розмовляв по телефону з жінками, котрі знаходилися всередині храму, а вони начебто сказали, що могли вільно виходити. Цікава ситуація… Маємо місце з «роздвоєнням джерела»? На початку статті йшлося про одну людину-інформатора, а нині бачимо, що Денис обдзвонив мало не всіх постраждалих. Якась невідповідність, чи не так? Коли автор невдало згадує про слова Патріарха Кирила щодо Птичі, він дорікає тим, що ієрарх не поцікавився навіть іменами людей, що були у храмі. Аналогічне питання хочеться адресувати панові Таргонському. Чому ж він, начебто спілкуючись з вірянками з заблокованого храму, не повідомляє, з ким саме він розмовляв? Відтак, виникають сумніви у самому факті подібних розмов.

Цікавою є наступна теза пана Таргонського: «Но если пастыри не в состоянии исполнить свои прямые обязанности и научить людей поступать по-человечески, то как поступить власти? Она делает лишь то, что от нее зависит – пытается своими возможностями обеспечить гражданское спокойствие».

Виходить так: якщо хтось злісно та без усіляких підстав претендує на вашу власність, то єдиний вихід для представників влади – це дозволити почергове користування, аби рейдер не образився?

Цікаво, а чи можна, за логікою Дениса, подібну модель застосувати до інших злочинів? Ось, до прикладу, хоче убивця когось позбавити життя – дозволити покалічити, аби знайти «компромісний варіант». Хоче злодій вкрасти у вас гаманець та годинник, а йому у відповідь дозволити щось одне поцупити, аби був той самий «компромісний варіант». Парадокс, чи не так? На прикладі інших злочинів ми бачимо абсурдність подібного підходу, проте, коли йде мова про питання церковного рейдерства, навіть такий абсурдний та дискримінаційний шлях видається прийнятним для злочинців та тих, хто їх виправдовує.

Ідейні суперечності

Розглянувши низку фактологічних суперечностей з матеріалу Дениса Таргонського, варто перейти і до суто ідейних аспектів. Як вже було видно з наведених вище цитат, автор засуджує людей, котрі просто захищали культову будівлю своєї Церкви. Окрім того, він не визнає їх страждання гоніннями та прирівнює лиш до болючого мозоля, на який наступили. Тож тепер, згадавши заклик Дениса до тверезого аналізу ще на початку статті, давайте спробуємо тверезо проаналізувати його ставлення до іншої сторони конфлікту.

«Я не сомневаюсь в искренности мотивов, которые двигали защитниками храма и простыми священниками, по очереди служившими возле стен храма, в то время как над ними насмехались некоторые жители села, бросая лопатами землю им в лицо», – описує сам Денис поведінку представників УПЦ КП по відношенню до УПЦ. У кінці ж статті бачимо наступне: «Мы не вправе судить взвинченных людей». Саме так автор, котрий упродовж усього свого матеріалу засуджував вірян УПЦ, толерантно говорить про дії представників «Київського патріархату», котрі їм кидали під час молитви в обличчя землю з лопат.

Можна говорити ще багато по маніпулятивним аспектам згаданої статті, бо «прекрасне» у ній фактично все. Та хочеться звернутися до автора його ж словами: «Оказавшись заложниками собственного невежества, мы не принимаем смиренно подвиг мученичества». Тож варто адресувати цю тезу самому Денису та закликати його відвідати під час сутичок кілька подібних «проблемних» парафій, смиренно прийнявши подвиг мучеництва, до якого він так емоційно закликає інших. І джерела, можливо, перестануть бути на кшталт «близька людина, безпосередня учасниця конфлікту та жителька села Птича», і реальний фізичний біль перестане вдаватися «притиснутим мозолем»…

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: