«Церковне рейдерство» в західній Україні: аналіз та висновки

«Церковне рейдерство» в західній Україні: аналіз та висновки

10/07/2015 1884

Апелювати до забезпечення прав віруючих у часи, коли ці права дуже часто ігнорують, начепивши вдало підібраний ярлик, є справою невдячною і важкою. Особистий авторський фактаж по випадках порушення права на релігійні переконання, свободу зібрань та молитов охоплює вже з десяток парафій УПЦ, які зазнають брутальних рейдерських нападів та поширення фейків у ЗМІ. При цьому неправдиві новини передруковуються зі швидкістю обертання вентилятора, а от спростування чомусь, на жаль, не привертає належної уваги.

Володіючи очевидними, хоч і неофіційними, даними та умовиводами на тему «кому вигідно», вже зараз можна зробити початкові узагальнені висновки по ситуації в регіонах Західної України із захопленнями храмів Української Православної Церкви. Отже, звернемось до фактів.

В обласних центрах Західної України з початку 90-х і дотепер може зберігатись наступний стан речей: за рішенням суду після хвилі захоплень великих міських храмів культова споруда може належати УПЦ, однак фактично нею користується інша громадська організація, яка називає себе «єдиною національною та українською церквою». Саме з цього джерела надходить перекручена інформація про священство та прихожан УПЦ, після чого її з задоволенням підхоплюють ЗМІ та подекуди місцева влада, у руках котрої, як виявилось, є доволі серйозні важелі для утисків співгромадян – православних громад та священнослужителів. Пасивність правоохоронців, які при цьому просто спостерігають за свавіллям, неприємно вражає.

Протягом останнього року – з літа 2014 та дотепер – західноукраїнська смуга історичних православних земель стала ареною майже «бойових дій», по пристрастях та підступності схожих на справжню церковну «гібридну війну». Якщо дотепер міжконфесійні конфлікти по суті своїй були дрібною бійкою за храми та приходи та обмежувались сусідськими перепалками, то за останній рік у хід пішла «важка артилерія». При цьому вона спрямована на невеликі сільські громади. Відверто кажучи, це нагадує тренування та напрацювання технології.

Досвід переконує – у випадку, коли сільську громаду очолює відповідальна людина, яка не піддається впливу зі сторони або може вчасно розуміти, що її просто обманюють, – спроба захопити місцевий православний храм або завершиться нічим, або, принаймні, відбудеться у рамках, які встановлює закон. Наприклад, якщо храм, як у селі Мильча Дубенського району на Рівненщині, є пам’яткою архітектури та не був вчасно зареєстрований на жодну релігійну громаду-користувача, тут «перемогу» визначить фактор – «хто швидший та вправніший».

Ситуація, яка склалася навколо кількох десятків православних сільських та селищних храмів на заході країни, продемонструвала: за злагоджених дій місцевої влади, суддівської гілки та зацікавлених у нагнітанні міжконфесійного конфлікту сторін, відбити у нападників храм та власне право молитись так, як звиклося, дуже складно. Навіть після виграного суду православна громада сусіднього з Мильчею села Птича Дубенського району не одразу змогла увійти до власного храму, і була представлена у ЗМІ як… захоплювач власного законного майна.

Тим не менш, можна констатувати, що на такій привабливій для «церковного рейдерства» території від УПЦ «перейшли» не більше двох десятків парафій. Таким чином, УПЦ залишається українською церквою, яка за кількістю священиків, монахів, діючих храмів та громад досі є приблизно утричі більшою за найактивнішого «конкурента» цієї церкви – УПЦ КП. Абсолютним «розгромом» претендентів на церковне майно парафії УПЦ завершилась спроба захоплення храму у тернопільському селі Колосова Кременецького району, в якому не лише повний порядок з документами на споруду, а й грамотна та непорушна громада. Вочевидь, підозрюючи це, ініціатори захоплення храму заздалегідь потурбувались про містечковий чорний піар проти місцевого священика – навіть не настоятеля храму, а звичайного жителя села.

Також можна констатувати: квазіпатріотична риторика та нещирі розповіді про любов до ближнього надто контрастують з тим, що люди бачать на власні очі. Результат у рейдерів вийшов незначним і непереконливим, а репутацію УПЦ КП, яка наважилась порушити права людини, такі дії навряд чи зміцнили. Однак незаконно здобуті сільські храми навряд чи залишаться останнім кроком церковних рейдерів, якщо УПЦ як остання інституція, яка, фактично, об’єднує всю Україну, не зробить висновки.

Висновок перший та ключовий – розгалужена церковна інституція повинна навчитись впорядковувати та захищати свої майнові права, інакше конституційні права віруючих будуть порушуватись й надалі. При цьому бажано не лише заявляти про майнові права, а й утримувати разом з громадою свої споруди в належному стані, інакше у протилежної сторони будуть цілком вагомі підстави дорікати про недбале ставлення до власності. Втім, якщо навіть всі документи на користування чи володіння храмом, будинками священиків та земельними ділянками під цими об’єктами виправлені так, що «комар носа не підточить», це все одно не гарантує, що нових спроб захоплення не буде. Вже були випадки, коли за змовою рейдерів та місцевої влади громаду УПЦ – власника майна – намагаються просто прибрати з реєстру, шляхом «перекваліфікації» її на двійника з УПЦ КП. Подібну практику застосували рейдери на Тернопільщині, у селі Башуки Кременецького району.

Обіцяючи на камеру, що все залишиться як є, незаконні господарі сільських храмів поза полем зору правоохоронців та юристів продовжують чинити по відношенню до односельчан по-старому. Важко сприймати поєднання слів «Приходьте до нас, все буде як було», з вимогою до вдови попереднього священика забрати з території храму поховання цієї людини, яка відслужила громаді майже 40 років. Можна констатувати різкий контраст між словами священика УПЦ КП в селі Угринів Горохівського району на Волині про «любов до ближнього», сказані київському телеканалу, та його діями при захопленні храму в Угринові, коли сім’ю батюшки з УПЦ, у тому числі дітей, незаконно виселяють з будинку, в якому вона прописана – на користь нового священнослужителя.

Висновок другий, і також важливий. Українська православна церква повинна навчитись протистояти постійним перекрученням своєї позиції з боку підбурювачів міжконфесійного протистояння, використовуючи усі законні та моральні методи впливу на ситуацію.

Як приклад можна навести тенденційний телесюжет, коли вимушена реєстрація майна та громад в анексованому Криму для УПЦ була представлена телеглядачам ТСН як зрада, у той час як аналогічна ситуація для кримського представництва УПЦ КП виявилась… «випробуванням для церкви-мучениці».

Якщо Церква не хоче повернутись, образно кажучи, на пару століть у катакомби, свої права як української громадської організації треба відстоювати, а наклепи – спростовувати. Що можуть розрізнені селяни, які ніколи не виїздили за межі своєї країни і раптом стали у деяких українських ЗМІ «агентами чужої держави»? Тим більше, що вони можуть, якщо єдине місце роботи в селі – у розпорядженні місцевого авторитету, який елементарно відплачує православному священику за відмову перейти до УПЦ КП? Саме таким є «міжконфесійний конфлікт» та «перехід за референдумом» у вже згадуваному волинському селі Угринів, на яке має безальтернативний вплив колишній голова колгоспу-мільйонера, а нині – підприємець та депутат облради.

Аби не повторювати тенденцію УПЦ КП, публічні особи котрої майже ніколи не дають посилань на справжні прізвища, іноді навіть вигадуючи неіснуючих священиків, надалі наводимо цитати українських вірян прямою мовою.

Валентина КОВАЛЬЧУК, вчителька української мови, с. Угринів Волинської області:

– В нас відібрали храм, і нас виставили «сепаратистами». Ми ходимо молитись до будинку священика, який теж хочуть відібрати, решта вірян їздять в інші села або до обласного центру, бо бояться втратити роботу. Сюди, до нашого батюшки, їм вхід заборонений.

 

Галина БОНДАРУК, пенсіонерка, хористка православної громади, с. Угринів Волинської області:

– Самі вони агенти Москви. Нас і священика звинувачують, що ми молимось за російського патріарха, це неправда. Я з 1992 року у церковному хорі, тут майже від початку моляться та співають українською мовою. Ми завжди молимось за Україну, за єдність церков, і щоб люди не гинули, кожен раз панахиди за тих, хто загинув у конфліктах. Нас обзивають, посварили сім’ї, люди не вітаються.

 

Тетяна ГАЛАШЕВСЬКА, вчителька математики, с. Угринів Волинської області:

– Якби хтось сказав, що таке буде в селі, я б не повірила, бо думала, що в нас найкращі люди. Наш ініціатор переходу до КП не є угринівцем, він львів’янин, греко-католик, він ніколи не заходив до храму, а їздив до Луцька. Зараз він заганяє до храму своїх підлеглих, які теж ніколи у церковному житті участі не брали. Тиск на людей прямий. Я знаю, що до переходу схиляли нашого священика, пропонували гроші. Він вже відкрив пару церков КП в окрузі, може, в нього якийсь контракт?

православна сімя з Угринова: чотири покоління

 

Марія КОВАЛЬЧУК, художниця, с. Угринів Волинської області:

– Люблю своє село, шкода, що голова сільради і підприємець, які тут все тримають, займаються свавіллям, сіють розбрат. Ситуація страшна насправді. Насправді ті люди, які зараз наввипередки бігають до захопленого храму, ніколи не мали розуміння того, на Великдень тільки приходили. Більше того, керівник підприємств Турак вихідних не давав на релігійні свята. Тепер – так, спеціально зробили вихідні, таке враження, що він дньовку платить, бо ходять люди, які ніколи ніякого відношення до церкви не мали.

 

Галина САГАНЮК, жителька с. Мильча Дубенського району Рівненської області, вдова настоятеля храму:

– Я не йду за Москвою, чого я маю туди йти? Вони самі туди їздять на заробітки, а нас клянуть та обзивають. Вони зараз кажуть, щоб я забирала могилу чоловіка з території. Добре, що нас до Пирятина до храму запрошують. Ми всі знаємо стільки років одне одного, ми маємо бути разом, якщо ні, нехай віддадуть тоді нижній храм.

 

Алла ІЛЬЧУК, жителька с. Птича Дубенського району Рівненської області:

– Служба ведеться у приватному гаражі священика – а в пресі нас, починаючи з вересня, оббріхують, нацьковують людей на людей, тепер в нас міжконфесійна ворожнеча. Ми – ніби вірні Москви і кличемо Путіна, так це неправда. Ми хочемо жити в тій вірі, в якій народилися. А тут нехтують правами людини, молитись так, як хочеться, а не так, як заставляють. Нас обзивають сепаратистами. Одні називають бандерівцями, інші – москалями. Ми такі самі патріоти і молимось за своїх солдатів, як можемо, допомагаємо армії. Чому не стоїть питання, щоб будувати храми КП, ми дамо гроші, допоможемо – це не проблема. А тут стравили людей в сім’ях. В такий тяжкий час треба єднатися, бо ми українці. А священик наш прослужив більше 40 років, ніякої догани йому немає. Йому тепер доводиться переживати таке – його хочуть виселити, погрожують спалити, він править у своєму гаражі – він дав своє приміщення для молитви. Ми хочемо, щоб нам гарантували – в нас держава відділена від церкви, а тут і районна влада, і сільський голова нас цькують на зборах. В селі страшно жити, хочуть вивезти священика з села, хто нас захищає?

 

Іван ЖУКОВ, доброволець І ДУК, житель с. Птича Дубенського району Рівненської області:

– Приїхав додому побачити новонароджену дочку, а тут таке. Прийшов в церкву до Бога, церкви нема. Трошки образа, що ділять людей. Я за українську церкву, але тут ситуація незрозуміла, бо тут не вороги, а люди, які тут народилися. Церква не підтримує московську війну, я знаю це, треба зробити так, щоб помирити людей.

прихожанин УПЦ села Птича, учасник АТО, приніс дитину до причастя

 

Марія РИКУН, жителька с. Птича Дубенського району Рівненської області:

– Мутить це все КП, бо вони заколотники того, що відбувається. Я тут живу весь час. Ситуація ця якраз на руку Росії, бо в нас тепер громаді розкол. 2 листопада 2014 зробили вони опитування, яке нічим не було затверджене, ні сесією, нічим. Вони захоплюють храми, а це роз’єднання вигідне насамперед Росії. Вони або хочуть під шумок війни збагатитись, або вони і є агенти. В них за результатом референдуму було на 100 голосів менше, вони агітували дуже, друкували брошури проти нас – хто їх робив? Зараз іде суд. По правах власності церква належить нашій громаді. По всій документах, все є, і на храм, і на землю, ще з 1996 року. Але тут замки ріжуть, лізуть в храм. Так от кожна інша конфесія, яка є, будує для себе храми, і лише ці захоплюють. Як то перейшли? Ми вже бачимо, як. Люди по півроку не мають де молитись, люди пересварені. Не треба захвачувати храми, треба будувати, якщо є така потреба. Але КП захвачували у 90-ті і зараз знову захвачують під шумок, у суді вони кажуть, що в нас 10-15 людей, а в них більше 200 – подивіться, насправді нас багато! А більшість вони взяли тим, що голосували люди далекі від церкви, їм сказали, що ми МП, і це зіграло роль. А нас, серед віруючих, насправді більше. УПЦ повністю у юридичному полі відокремлена. Патріарх дійсно є у Москві, але це відокремлення має бути церковним, воно має вирішуватись на Соборі, у правовому полі, а не отак от, з прокльонами. Як завтра прийдуть турки чи поляки, і що, я маю теж тоді зректися? Як були під Польщею, вони костел собі збудували, на наш храм ніхто не посягнув!

 

Раїса МЕЛЬНИЧУК, жителька с. Птича Дубенського району Рівненської області:

– Мою маму колись за те, що привела на Страсному тижні нас до церкви, посадили на місяць до в’язниці. Мій прадід тут був першим регентом, мав хор. Мама у Луцьку ув’язненою будувала будку на перехресті. І з тюрми її не пустили на похорон. Мама тоді посивіла. Мені було 10 років, я це пам’ятаю. Діти всі бігали коло церкви, а мама тримала мене в храмі. На другий день вчителі привели нас на розборки, поставили перед всіма. Одна вчителька вже померла, що ходила проти мами свідчити. Навіть згадувати не хочу, насміхалися з нас, що пошиють нам чернечий одяг. А нас зі школи фактично вигнали, довелось іти вчитись в іншу, в сусідньому селі такого гоніння не було. А тут навіть згадувати не хочу. Як побачу їх, як вони приходили, погано стає. Зараз вони кажуть, що вони птичуки, але хіба вони українці? Вони нас тоді називали бандерівцями, а тепер кажуть що ми московські, і хто ми тепер? В мене сусід зі мною не вітається, але я по костях мами не піду, бо вона нам сказала жити в тій вірі, в якій вона жила. І щоб я сьогодні пішла за тими двома і їх дітьми – то я краще сюди піду в гараж молитись.

 

Надія БОНДАР, жителька с. Птича Дубенського району Рівненської області:

– Мій син колись в 7 класі прийшов до школи у синій сорочці та отаких бежевих брюках, то той вчитель його відправив додому і сказав, щоб він більше так не ходив. А тепер вони великі патріоти, бо знову перевернули будьонівку на голові, але ми і тоді не зрозуміли, що це таке з кольорами вийшло. А потім зрозуміли. Він заставив дитину перевдягнутися. А от зараз, як почалася Україна, вони перевернули шапки! Він до нас не говорить! Але мої діти з ним вітаються, бо він їх вчив вітатися. Тоді батюшку цього до нас прислали, то як його теж тепер треба викинути?

 

Ірина ГОРЧУК, жителька с. Птича Дубенського району Рівненської області:

– Однокласниці мого сина вскрили сторінку в «Контактах», написали там «Я москаль всім вам загибель», то голова батьківського комітету на зборах 7 березня про це пресі казав. То скоро нам дітей зі школи забирати? А як інша дівчинка розказувала віршик на святі, то в сусідньому селі, в музеї, там, де кафе-джерело Тараса Шевченка, вчителька до неї підійшла і каже, що «Ти вірш гарно розказала, але ти москалька». Вони перекручують, кажуть, що це ми їх обзиваємо – це неправда, ми їх і не чіпали.

 

Марія САВЧУК, жителька с. Колосова Кременецького району Тернопільської області:

– Нашого батюшку оббрехали, він ніколи не казав того, що про нього написали. А чоловік Червінської, яка його звинуватила, ніби він її побив, перед зборами погрожував мені, що будуть звільнення, якщо ми підемо на захист УПЦ.

 

Галина ГОРОБЕЦЬ, уродженка с. Башуки Кременецького району Тернопільської області:

– Тут погрожують, що в нас полетять коктейлі Молотова, а мені кажуть, що завезуть мене у Почаїв на скотомогильник, кричать – худобу, худобу – та вони нас взагалі за худобу мають, ото погрожують, що поїхали зараз до матері семінариста робити погром, обшук – що вони там хочуть знайти, невідомо. Міліція дивиться лише щоб бійки не було. Моя мама колись допомагала будувати цей храм. Справа у тому, чому зараз біда в Україні – це все крутять ті самі перевертні, ті вчителі, котрі колись нас же ганяли навколо церков, а тепер вдягнули овечі шкури, це всі ті самі комуністи. Хіба українці так роблять? Мене колись вивезли на Сибір, але я не міняюсь. А я готова померти за цей храм. Церковна мова є слов’янською, а вони вчепилися, що «на руській» правлять. Мене тут і за грудки трясли, але я не піду.

У підсумку, враження від побаченого та почутого складаються у прикру картину – ніби на західноукраїнських землях, які були православними ще задовго до народження київського князя-хрестителя Володимира, хочуть повністю витіснити православ’я. Не хотілося б вірити у версію про те, що йдеться не лише про загрозу порушень прав віруючих та звичайне рейдерське свавілля, а й про ймовірний сценарій відпрацьовування вже справжнього радикального протистояння на Заході України. Очевидним є і те, що чи не останню вцілілу українську загальнодержавну інституцію – Православну Церкву – штучно послаблюють, разом із громадянським суспільством. Які з цього можуть бути наслідки, можна лише припускати, а ініціаторам варто було б про це вчасно задуматись.

Возврат к списку

Ваш комментарий

Добавлять комментарии могут только авторизованные пользователи
Войти как пользователь:
Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов: